Розділ 10

Таксі зупинилося біля хмарочоса компанії Демида. Попросивши водія зачекати, я попрямувала до скляних дверей. Моє серце калатало десь у горлі, але зовні я залишалася абсолютно спокійною. На диво, саме в цю мить у холі якраз була велика перезміна й натовп відвідувачів. Охорона була зайнята перевіркою перепусток якоїсь делегації, і ніхто не звернув уваги на брюнетку з коротким каре.

Я впевнено піднялася ліфтом на поверх, де розташовувався його кабінет. Приймальня виявилася порожньою. На столі секретарки стояла недопита кава, тож було очевидно, вона відійшла зовсім ненадовго. Серце прискорилося, адже іншого шансу могло не бути. Я обережно прочинила двері й безшумно зайшла всередину.

Кабінет зустрів мене знайомим, задушливим ароматом: важкі ноти сандалу, терпкий тютюн і холодний метал. Цей запах миттєво стиснув груди, викликаючи коротке заціпеніння. На секунду мені здалося, що зараз із крісла підніметься знайомий силует, але кабінет був порожнім.

Ні. Не можна піддаватися спогадам.

Я швидким кроком підійшла до масивного робочого столу з темного дерева. Мої пальці торкнулися верхньої шухляди. Я тихо висунула її, серед робочих блокнотів, дорогих ручок та якихось документів було достатньо вільного місця. Я дістала із сумки товстий, щільний конверт із грошима та запискою й рішуче поклала його всередину, просунувши глибше, під папери.

Він не знайде його сьогодні. Можливо, не знайде й завтра. Але одного дня, шукаючи щось важливе у своєму столі, він відкриє шухляду й натрапить на цей конверт. І тоді між нами остаточно не залишиться жодних боргів.

Засунувши шухляду назад, я різко розвернулася. Біля самих дверей я на коротку мить озирнулася на порожнє шкіряне крісло й ледь чутно, майже беззвучно прошепотіла:

— А тепер прощавай.

Дорога була важкою й виснажливою. На кордоні стався якийсь масштабний технічний збій бази даних, наш автобус тримали годинами, змушували людей повторно проходити сканування та ретельно перевіряли кожні документи. Але мені було абсолютно байдуже. Я нерухомо дивилася у темне вікно на те, як повільно зникають у сутінках знайомі краєвиди, відчуваючи, як із кожним пройденим кілометром шнурок, що зв'язував моє серце з минулим, стає все тоншим і тоншим, поки нарешті не розривається остаточно.

Коли я нарешті вийшла з автобуса, свіже європейське повітря одразу вдарило в обличчя.

І перше, що я побачила на пероні — це світле, рідне обличчя Кіри. Вона стояла серед натовпу, гарячково шукаючи мене поглядом. Коли наші очі нарешті перетнулися, вона на мить завагалася, не одразу впізнавши мене в новому образі, але вже за секунду її обличчя осяяла щира усмішка.

— Алю! — вона кинулася вперед і міцно, до болю в ребрах, обійняла мене. — Боже мій, ти зовсім інша… Але така неймовірна! Така гарна!

Я міцно притиснулася до неї, заплющивши очі й відчуваючи реальне, живе тепло єдиної людини, яка мене не зрадила.

— Ласкаво просимо до Брюсселя, — тихо промовила Кіра, трохи відсторонюючись і тепло дивлячись мені в очі. — Тепер ти не сама, тому усе буде добре. Ми почнемо все спочатку, чуєш мене? 

Я з полегшенням кивнула, змахуючи з вії останню, самотню сльозу.

— Почнемо, Кіро, — ледь усміхнулась. — Обов'язково почнемо.