Розділ 9

Я завмерла, тримаючи телефон біля вуха. Переїзд, інше місто, країна, абсолютно нове життя… Це була втеча. Точно така ж, на яку колись наважилася Кіра, коли її світ руйнувався на шматки. Я повільно перевела погляд на свої валізи, які самотньо стояли посеред кімнати, наповнені нечисленними речами з минулого. Там було все, що залишилося від дівчини, якою я була ще кілька днів тому.

— Я… — вагалася лише коротку мить.

Перед очима спалахнули спогади останніх днів: порожній офіс, холодні стіни моєї квартири, чужі обличчя і той короткий рядок у листі: «Не шукай мене». Демид хотів, щоб я просто зникла з його життя? Щоб перетворилася на тінь, якої ніколи не існувало? Добре. Якщо він прагне мого зникнення, я піду. Але не так, як він вирішив за мене. А так, як вирішу я.

— Я приїду, Кіро. Я приїду, — мовила вже твердо, відчуваючи, як тремтіння в голосі повільно зникає. 

Коли поклала слухавку, то вперше за довгі, виснажливі тижні відчула, як у грудях з’явилося щось, крім тупого болю. Це була рішучість, різка та гостра, як лезо. Я підійшла до дзеркала, поправила пасма свого темного волосся й рішучим рухом витерла з щік останні сльози.

Демид Островський гадав, що зламав мене остаточно? Що я розпадуся на попіл і благатиму про жалість? Ні. Я почну все з чистого аркуша там, де мене більше ніщо не пов’язуватиме з ним.

Наступного ранку я прокинулася з дивною, майже забутою легкістю. Рішення було прийняте, і вороття назад не існувало. Тепер кожна моя дія мала бути чіткою, розрахованою й безпомилковою. Я піднялася на поверх вище і впевнено постукала у знайомі дерев'яні двері.

— Алінко, це ти? Добрий день! — двері відчинив мій сусід, Павло Васильович. Він завмер на порозі, кілька секунд розглядаючи мене з щирим, неприхованим подивом. — Щось сталося? Ой… ти так змінилася! Тебе й не впізнати одразу.

— Та ось, вирішила повністю змінити імідж, Павло Васильовичу, — я змусила себе куточками губ ледь усміхнутися, хоча всередині все було натягнуте, як струна. — Я до вас у справі. Маєте кілька хвилин?

— Заходь, звісно, чого на порозі стояти!

Ми сіли на його затишній, світлій кухні, де пахло свіжим чаєм і домашньою випічкою, тим особливим затишком, якого я сама щойно остаточно позбулася.

— Ви колись казали, що хочете купити мою квартиру, якщо я раптом вирішу її продавати, — почала я, зібравши внутрішню силу й дивлячись йому прямо в очі. — Мені запропонували гарну посаду за кордоном на постійній основі. Я вирішила, що це мій шанс і я хочу змінити життя. Тому прийшла до вас. Але є умова, якщо ви погоджуєтеся на ціну, ми маємо оформити всі документи максимально швидко. На мене вже чекають.

Павло Васильович повільно відставив чашку. Його погляд миттєво став по-батьківськи занепокоєним. Він нахилився ближче, уважно вдивляючись у моє нове, майже чуже обличчя.

— Алінко… у тебе точно все в порядку? Ти скажи, не бійся. Можливо, проблеми якісь виникли? Ми з дружиною допоможемо, ти ж знаєш, як ми до тебе ставимося…

У горлі моментально став важкий клубок. Його щира доброта ледь не пробила стіну, яку я так старанно звела навколо свого серця, але вчасно опанувала себе й ледь чутно видихнула.

— Ні-ні, дядьку Павло, у мене все добре. Просто… такий шанс випадає лише раз у житті. Я не можу його втратити.

Він важко зітхнув, ще раз уважно оглянув мене, але більше зайвих запитань не ставив.

— Ну, раз так… Щодо квартири, то ми згодні. Якраз шукали варіант для доньки, а твоя оселя для нас просто ідеальна.

Угода пройшла неймовірно швидко. Ми оформили документи у нотаріуса за лічені дні. Павло Васильович, бачачи мій поспіх, також допоміг оперативно й вигідно продати моє старе авто. Меншу частину коштів я перевела на банківський рахунок, залишивши готівкою лише необхідну суму.

Серед цих грошей окремо лежала товста стопка купюр — мій борг. Тримаючи в руках цей конверт, я відчула, як пальці мимоволі стискаються до болю. Це була ціна моєї свободи.

Я мала віддати борг Демиду. Той самий борг, з якого колись починалася ця історія. Якби я віддала його тоді, то, можливо, не було б цієї катастрофи. Не було б діри в серці. Я хотіла кинути йому ці гроші в обличчя, щоб між нами не залишилося жодної цифри, жодного зобов'язання чи прив'язки. Щоб я більше нічого не була винна чоловікові, який так вправно знищив мій світ.

Квиток на автобус уже лежав у кишені, а велика валіза чекала в таксі. Я майже не брала з собою речей, які могли б нагадати про те, ким я була поруч із ним. Дорогі брендові сукні від відомих дизайнерів так і залишилися висіти в шафі, як порожні тіні минулого. Вони не допомогли мені втримати чоловіка, якого я кохала, не врятували моє ненароджене маля і не зцілили шрами на тілі.

Зараз усередині була дивна тиша. Біль та образа все ще боролися за місце в моїй душі, але я твердо знала —досить. Час поставити останню крапку. Повернути борг і назавжди піти.