Розділ 8

Після салону я вирішила зробити ще одну річ, позбутися останньої ниточки, яка нагадувала мені про нього. Я довго йшла до парку, навмисно вибираючи найдовший шлях, щоб остаточно зібратися з думками. Ноги самі привели мене до невеликої водойми. Вода була прозорою і спокійною, наче була здатна поглинути будь-який біль. Я зупинилася біля самого краю, відчуваючи, як холодний вітер торкається моєї тепер уже відкритої шиї.

Моя рука звично піднялася до грудей і намацала ланцюжок, мій талісман. Маленька золота пташка, яку Демид подарував мені. Колись я вірила, що цей кулон оберігає мене, що він символ моєї душі, яку він взяв під своє крило. Тепер це був просто метал, що палив шкіру спогадами.

Я повільно зняла ланцюжок, наче розривала останній звʼязок. Стиснула кулон у кулаці так сильно, що гострі крильця пташки врізалися в долоню. Притиснула фігурку до губ, прощаючись не з Демидом, а з тією наївною дівчинкою, яка занадто довго й марно вірила в казки.

— Лети, — ледь чутно прошепотіла я в порожнечу. — Будь вільна.

Я розмахнулася і кинула прикрасу далеко у воду. Короткий сплеск, і все. Пташка пішла на дно, забираючи з собою залишки моєї надії. Я розвернулася і пішла, не озираючись. Позаду залишилася дівчинка, яка чекала на порятунок, а попереду була лише невідомість.

Вдома панувала тиша, але вона більше не лякала мене й не здавалася ворожою. Це був мій простір. Я впевнено відкрила ноутбук, тепер мені потрібна була не чиясь підтримка, а робота. Чіткі цифри, нескінченні таблиці, листування, дедлайни — усе, що змушує голову працювати й не залишає місця для спогадів.

Відкрила пошту без жодного остраху перед можливими відмовами. Я більше не боялася можливих відмов. Якщо доведеться, то почну все спочатку.

Серед десятків стандартних сповіщень один лист змусив мене завмерти. Серце раптом забилося швидше.

Від: Кіра Лавандовська

Я довго дивилася на екран, не вірячи власним очам. Кіра... Ми познайомилися на роботі саме тоді, коли мої стосунки з Демидом тільки починалися. Поки для інших я була лише жінкою поруч із ним, Кіра побачила мене справжню. Саме вона першою довірила мені свою найбільшу таємницю — розповіла про дитину, про втечу й про нове життя, яке довелося будувати з нуля. Мабуть, саме тоді між нами й народилася дружба.

І ось тепер, на руїнах мого власного життя, прийшов лист від неї.

«Алю, я не можу до тебе додзвонитися! Твій номер заблокований чи змінений, я вже не знаю, що й думати. Будь ласка, набери мене, як тільки побачиш це. Я дуже хвилююсь та сумую».

Я дивилася на екран, і в горлі стискався важкий клубок. Кіра, яка сама пройшла пекло втечі, тепер шукала мене. Можливо, просто відчула, що зі мною щось сталося.

Я взяла телефон, новий номер, нове життя, нове обличчя в дзеркалі. Але голос Кіри був чи не єдиним, що досі нагадувало мені про життя до всього цього.

Натиснула на виклик. Гудки здавалися нескінченними, аж поки на тому кінці не почулося стурбоване:

— Алло!

— Кіро…

— Аліно, Алю, це ти? Боже, нарешті!

— Так, це я… — прошепотіла я в слухавку, і голос одразу зрадницьки затремтів. — Вибач, я…

Слова застрягли в горлі. Сльози, які я так старанно випалювала в собі останні дні, знову покотилися по щоках. Я міцно заплющила очі, намагаючись стримати ридання, що рвалося з грудей.

— Аліно? Боже, що трапилось? Чому ти плачеш? — у голосі Кіри спалахнула така щира, жива тривога, якої я не чула вже цілу вічність.

— Кіро, я… Демид… — це ім'я вирвалося разом із хриплим подихом, і мене остаточно прорвало.

Я говорила уривками, плутаючи слова й захлинаючись сльозами. Розповідала про лікарню, про лист, про порожній будинок із табличкою «Продаж», про те, як мене просто викреслили з його життя. А потім, про дитину. Про ту, яку я навіть не встигла полюбити так, як могла.

Кіра слухала мовчки. Вона не перебивала, лише зрідка важко, розгублено зітхала. Адже теж одного разу втратила своє життя й починала все заново. Вона знала, як це, коли за одну ніч руйнується весь світ.

— Алю… — нарешті тихо промовила вона, і в її голосі бриніли сльози. — Мені так прикро. Слів немає, щоб описати, як мені боляче за тебе. Це жорстоко, і це  просто не вкладається в голові.

Вона помовчала, даючи мені час перевести подих, а потім її тон помітно змінився, став твердим та  рішучим.

— Слухай мене уважно. Приїжджай до мене. Покинь усе, що тебе там тримає. Там залишилися тільки холодні стіни й спогади, які тебе повільно вбиватимуть. Я тут добре влаштувалася, керую рестораном у великому готельному комплексі. У нас чудовий колектив. Знайдемо тобі роботу, з житлом я допоможу на перші пори. Приїжджай, Алю. Ми щось обов'язково придумаємо. Я тебе саму не залишу.