Розділ 7

Я розвернулася і побігла геть. Повітря бракувало, легені горіли від кожного вдиху, але я не звертала уваги на втому чи біль у ногах, мною керувало єдине панічне бажання втекти. Сама не усвідомлюючи як, опинилася біля свого будинку. Замість квартири я звернула до сходів, що вели на дах.

Крижане вечірнє повітря з розгону вдарило в обличчя. Я підійшла до самого краю. Унизу мерехтіло вечірнє місто. Машини рухалися своїми маршрутами, люди жили своїм життям.

Один крок, усього один короткий крок, і цей нестерпний біль нарешті закінчиться. Душа просто злетить у темряву, стане вільною, як та пташка… Саме так він мене колись називав. Пташка з підрізаними крилами, якій більше немає де гніздитися в цьому світі.

Я заплющила очі й хитнулася вперед, дивилася вниз і вперше подумала, що один крок може покласти край усьому.

Але раптом різкий, майже лютий порив вітру штовхнув мене прямо в груди. Він був такої сили, що мене буквально відкинуло назад, змушуючи розплющити очі й поспіхом відступити від прірви. Різко відступила ще на крок. Серце калатало так сильно, що мені стало страшно від самої себе. Я завмерла на місці, судомно хапаючи ротом повітря, поки у скронях оглушливо пульсувала кров.

— Боже… — прошепотіла я, безсило опускаючись на холодний бетон. — Що я взагалі роблю?

Я міцно обхопила себе руками, здригаючись від ридань, які нарешті прорвалися назовні. Демид не вартий мого життя. Ніхто у світі не вартий. Якщо він так сильно хоче, щоб я назавжди померла для нього, то нехай. Але я ні за що не помру для самої себе.

Увійшла до квартири повільно, наче переступала поріг чужого дому. У квартирі було тихо, але тепер ця тиша вже не душила мене. Я пішла у ванну кімнату й клацнула вимикачем. Під яскравим, безжальним світлом ламп на мене з дзеркала дивилася дівчина, яку я ледь упізнавала, змучена, бліда, із зовсім згаслим поглядом. Але на фоні цього виснаженого обличчя контрастно виділялося моє довге волосся, яке Демид так любив.

Я на мить заплющила очі, ніби відчуваючи, як він повільно намотує пасма на свої пальці, вдихаючи їхній запах. Це була його звичка, маленька дрібниця, яка завжди змушувала мене усміхатися.

Розплющивши очі, повільно перевела погляд на власне відображення. Пальці тремтіли, коли я міцно стисла в кулаку пасмо. На моїх губах з'явилася гірка усмішка.

— Більше ти до нього ніколи не торкнешся, Демиде, — тихо прошепотіла я в порожнечу ванної кімнати.

Я рішуче відкрила шухляду ванної кімнати й витягла важкі, гострі ножиці. Рука більше не тремтіла, підкоряючись холодній волі.

Клац. Перше довге пасмо важко впало в раковину. Клац. Клац. Кілька різких, впевнених рухів, і від моїх розкішних довгих кіс залишилося лише коротке, рване каре. Наче разом із цими пасмами з плечей зникло щось важке, що я носила надто довго. Мені навіть стало легше дихати. Я байдуже дивилася на обрізане волосся й не відчувала жодної краплі жалю. Так буде краще. Вперше після всього, що сталося, я зробила щось не заради нього, а заради себе.

Але цього емоційного вчинку мені було замало. Наступного ранку я прокинулася з чітким, безжальним планом. Я більше навідріз не хотіла бачити в дзеркалі ту жінку, яку він кохав… чи так просто вдавав, що кохає. Жінку, яка колись подобалася Демиду Островському. Бо, зрештою, слова «кохаю» я від нього так й не почула. Він боягузливо залишив мене наодинці зі свіжими шрамами та страшними рядками на білому папері.

Я прийшла в перший кращий салон і рішуче сіла в крісло.

— Змінюємо все, — твердо сказала я майстру, яка з відвертим подивом розглядала моє самостійно понівечене волосся. — І колір, і форму. Нічого не залишайте від того, що було раніше.

Коли хімічна фарба почала діяти, я заплющила очі, відчуваючи легке запаморочення. Цієї миті я подумки випалювала в собі все світле, усе тепле й те ніжне, що він так старанно плекав у моїй душі лише для того, щоб потім одним махом усе зруйнувати.

За кілька годин на мене з дзеркала дивилося абсолютно інше відображення, якесь темне, різке й чуже. Там була незнайомка, яка вже не чекала, що її хтось урятує, адже в її погляді більше не було довіри.

Коротке чорне каре змінило мене до невпізнання. Воно ніби стерло останні риси тієї дівчини, якою я була ще зовсім недавно. Якби зараз хтось із тих, хто добре знав мене раніше, випадково зустрів, то навряд чи впізнав би. Та, мабуть, саме цього я й прагнула.

Я повільно провела долонею по новій зачісці. Короткі пасма відчувалися під пальцями чужими й жорсткими. Саме в цю секунду до мене дійшло, що вороття назад немає. І хоч я ще не знала, як буде дальше, але точно знала, як більше не може бути.

Впевнено вийшла із салону на яскраве весняне сонце. Воно все ще лагідно гріло місто, але я більше не чекала, що хтось зігріє мене замість нього. Я не знала, чи зможу колись забути Демида. Не знала, чи перестане боліти. Але вперше за довгий час зробила крок не назад, а вперед.