Розділ 6

На співбесіді я слухала, кивала й відповідала абсолютно автоматично, наче заведена лялька. Посада була зовсім не управлінською, щось на зразок адміністративного помічника, але з привабливою можливістю переїзду за кордон. У той момент це здалося мені єдиною можливістю просто зникнути. Поїхати туди, де нічого не нагадуватиме про нього. Де не буде цього будинку, цих вулиць і спогадів, які чекали на мене за кожним поворотом.

Але я розуміла, що не зможу зробити цей крок. Бо якщо я поїду, а він повернеться? Якщо весь цей жах — лише непорозуміння, і одного дня він усе ж постукає в мої двері?

Я ввічливо подякувала, вимушено усміхнулася й вийшла. Щойно двері офісу зачинилися за моєю спиною, ця фальшива усмішка миттєво розсипалася.

Додому я не пішла, ноги самі несвідомо понесли мене до найближчого парку. Там усе навколо пахло свіжою травою, лагідне сонце торкалося обличчя, а перехожі безтурботно сміялися. Ніхто не зупинявся. Люди поспішали у своїх справах, сміялися, розмовляли, а мені здавалося, ніби час для мене одного давно завмер.

Поруч якась жінка дбайливо поправляла капюшон маленькому хлопчику. Дитина сміялася дзвінко й чисто, тягнучи до мами крихітні ручки, а вона щось тихо йому говорила у відповідь. І цієї миті мене просто розірвало на шматки. Сльози бризнули раптово. Я низько схилилася вперед, прикривши обличчя долонями, і заридала, мовчки, поки все моє тіло дрібно тремтіло.

Бо я стільки разів уявляла це. Як Демид тримав би на руках нашу дитину, дивлячись на неї своїм зазвичай серйозним, суворим поглядом, який ставав м’яким тільки поруч зі мною. Я знала, що за всією його холодністю ховався чоловік, який умів захищати тих, кого любив. Мені так щиро вірилося, що колись він боротиметься і за мене. За нас.

Але тепер я сиділа на самотній лавці, зі шрамами на тілі й абсолютною пусткою під серцем, а він просто зник, без жодних пояснень чи спроб боротися. 

Весна жила своїм життям. А всередині мене не залишилося нічого, окрім попелу. Лікарі казали, що моє тіло з часом одужає. Але ніхто не міг сказати, як залікувати те, що боліло значно сильніше.

Разом із цим нестерпним болем у моїх грудях нарешті почало народжуватися інше відчуття.

«Я тебе зненавиджу, Демиде, — подумала, і від цієї думки враз стало страшно. — Не одразу, не прямо зараз. Але якщо ти дійсно пішов добровільно, залишивши мене одну з цим усім».

І саме це було найболючішим. Попри все, що сталося, попри лист, мовчання й порожнечу, я все одно його кохала.

Я різко підвелася з лавки. Сльози все ще обпікали щоки, але всередині ніби щось стало на своє місце. Досить! Досить бути тінню, яку так легко викреслили життя.

— Ні, — мій голос прозвучав у весняній порожнечі парку хрипко й напрочуд твердо. — Я не дозволю цього, я мушу дізнатися правду.

Якщо Демид боягузливо сховався, то люди з його найближчого оточення — ні. Вони не мають жодного права мовчати. Я маю повне право знати, за що саме заплатила життям нашої дитини та цими потворними шрамами на власному тілі.

Я майже бігла до дороги, гарячково ловлячи перше ліпше таксі. Місто стояло в заторах, кожна хвилина здавалася знущанням. Я стискала кулаки до крові, дивлячись стрілку, що безжально рухалася на годиннику. Коли машина нарешті загальмувала біля знайомої скляної вежі, я вискочила з салону, навіть не чекаючи на решту.

Йшла вперед, не бачачи нічого навколо, крім головного входу. І раптом у грудях усе стислося у вузол. Там, біля центральних дверей, на мить промайнув до болю знайомий силует, широкі плечі, впевнена хода, цей особливий нахил голови…

— Демид! — крикнула я, не тямлячи себе й кидаючись уперед. — Демиде!

Але двері зачинилися раніше, ніж я встигла його наздогнати. Замість нього на ганку з’явився Тимофій. Він стояв спиною до мене й щось швидко, суворим тоном наказував охороні, вказуючи рукою на вхід. Я підбігла ближче, відчуваючи, як серце калатає в самому горлі.

— Тимофію, стій! Де він? Він же щойно зайшов туди!

Тимофій повільно обернувся. Він дивився на мене так, ніби ми ніколи не були знайомі. Ледь помітно кивнув охоронцям, і ті миттєво перегородили мені шлях, виставивши вперед руки.

— Дівчино, вам сюди не можна, — голос чоловіка у формі був абсолютно байдужим.

У мене всередині все похололо. Цей наказ стосувався мене. Тепер я стала просто небажаним об'єктом, який наказано не пускати.

— Чому?! — мій голос остаточно зірвався на відчайдушний крик. — Чому він так вчинив зі мною?! Я ж бачила його! Пустіть мене до нього!

Я штовхала охоронця в груди, намагалася обійти його, знову рвалася вперед. Чоловік мовчки тримав мене за плечі, не зрушуючи з місця.

— Вибачте, у мене наказ, — повторював він механічно.

— Ненавиджу вас усіх! — закричала я, захлинаючись гарячими сльозами.

Я різко вивернулася, відчуваючи палку огиду до цієї проклятої будівлі, і хотіла кинутися геть, але з розгону налетіла прямо в груди людині, що стояла позаду. Це був Кирило. Найкращий друг Демида, і той, хто з першої зустрічі не приховував своєї зневаги до мене. Він встиг підхопити мене за плечі, щоб я не впала. Я побачила в його очах жаль. І в ту саму мить остаточно втратила над собою контроль.

Я з силою вирвалася з його рук і, не тямлячи себе від люті, щосили заїхала йому долонею по обличчю. Удар вийшов дзвінким і болючим.