Розділ 5

У квартирі було тихо, настільки, що почула, як клацнув замок за моєю спиною. Я зачинила двері й безсило сперлася на них спиною, і ще кілька секунд просто стояла, не маючи сил зробити навіть крок.

Ще зовсім недавно мені здавалося, що сюди завжди можна повернутися. Тепер квартира зустрічала лише порожнечею. Не роззуваючись, я пройшла в кімнату й безпорадно сіла на край ліжка.

— І це все? — тихо запитала я в порожнечу. — Ось так просто?

Я знову витягла з кишені його зім’ятий, уже вивчений напам’ять лист: «Так буде краще, не шукай мене». Краще для кого, Демиде? Мій голос зірвався на хрип, коли я судомно притисла долоню до живота.  Я навіть не встигла порадіти цій звістці, не встигла сказати йому чи побачити спалах радості в його очах. У мене забрали все й одразу: дитину, коханого чоловіка й наше майбутнє. Я зігнулася навпіл, і сльози тихо потекли по щоках без жодного крику. Я повторювала собі, що зненавиджу його, якщо це справді був його вибір, але жорстока правда була іншою, я просто хотіла, щоб він повернувся.

Дні змішалися між собою. Я вже не пам’ятала, який сьогодні день і коли востаннє нормально спала чи їл. Намагаючись повернути бодай шматочок колишньої себе, я ввімкнула ноутбук і відкрила старе резюме. Було дивно читати про себе, чітку, зібрану, з навичками та проєктами. Після кожного відправленого резюме ставало соромно. Наче одним натисканням кнопки я визнавала, що він більше не повернеться.

Я закрила ноутбук і безсило сповзла на підлогу. Кухонна плитка була крижаною, і цей холод здавався чесним, він принаймні не вмів зраджувати.

Дні тягнулися нестерпно повільно. Я перевіряла пошту кожні тридцять хвилин, і щоразу відкривала її з тією самою думкою, а раптом цього разу? Але екран знову залишався порожнім.

Я постійно тримала телефон поруч, ніби це могло щось змінити. Але у відповідь на мої дзвінки не було навіть гудків. Усі просто зникли, наче мене ніколи не було в його світі, наче я була лише тінню або помилкою.

І сама тоді я дозволила собі подумати, що він справді пішов. Але ж ти мав сказати це мені в очі. Мав дивитися на мене, коли руйнував усе, що між нами було.

Я притислася лобом до холодної стіни. Мені було страшно не тому, що я залишилася сама, а через крижане усвідомлення, якщо він зміг просто зникнути, виходить, я нічого для нього не означала. Усе, що було між нами, виявилося недостатнім, щоб він хоча б попрощався

У кімнаті стрімко темніло, але я не вмикала світло. Я лежала на підлозі, обіймаючи себе, і слухала власне рване дихання. Ніч повільно минала, але ніхто не прийшов. І від цього сльози котилися ще сильніше, бо я нарешті зрозуміла, найстрашніше — це чекати людину, яка вже ніколи не прийде.

Увечері, коли я механічно перевіряла пошту, на екрані раптом спалахнув новий лист, запрошення на співбесіду. Я дивилася на ці офіційні рядки надто довго, наче від цього листа залежало щось значно більше, ніж нова робота. Всередині щось тривожно й лячно кольнуло, але разом із цим з’явилася крихітна, майже сором’язлива надія. Наче хтось обережно нагадав мені, що світ досі рухається.

Мій палець довго зависав над кнопкою відповіді. Я панічно боялася натиснути її, адже розуміла, написати «так» означало почати рухатися далі. А якщо я почну рухатися далі, то остаточно визнаю, що Демид більше ніколи не повернеться. І все ж, затамувавши подих, я клікнула на клавішу, а потім ще довго сиділа в темряві, прислухаючись до того, як глухо б’ється серце.

Зранку я спробувала бодай трохи привести себе до ладу. Тьмяне волосся зовсім втратило блиск, а запалі очі з темними колами не здатна була перекрити жодна косметика. Але я старалася, адже мала виглядати хоча б тією колишньою Аліною, яка колись знала собі ціну.

Коли ж я роздяглася перед дзеркалом, щоб добрати одяг, розгублено дивилася на своє відображення й просто не впізнавала власного тіла.

Шкіра стала такою блідою, що крізь неї чітко проступали сині вени. Ключиці випирали так гостро, наче їх можна було зламати одним легким натиском, легко можна перерахувати ребра, навіть не торкаючись. Я не просто схудла, я буквально висохла. Живіт став неприродно пласким. Я повільно поклала на нього тремтячу долоню, але шкіра під пальцями була крижаною. Там більше не було ні тепла, ні руху, ні нашого спільного майбутнього.

Я ковзнула поглядом вище, по плечах, і заціпеніла. Рваний, нерівний шрам тягнувся від передпліччя вниз. Місцями шкіра загрубіла від опіку, десь вона потемніла, а десь усе ще залишалася червоною й болючою. Сліди від знятих швів виглядали так, ніби мене нашвидкуруч зшивали грубою ниткою. Пальці ковзнули по рубцю, і я мимоволі здригнулася.

Нижче виднівся ще один слід, менший, певно, від уламка скла чи металу. Лікарі називали ці множинні поранення поверхневими, але вони вже назавжди залишаться зі мною.

На боці досі темніли синюваті плями, а на стегні залишилася тонка смуга, наче від удару ножем. Я виглядала так, ніби мене збирали по шматках після війни, яку я з тріском програла.

Щоки впали, губи зблідли, в очах залишилася лише втома, якої я раніше ніколи в себе не бачила.

— Ось яка я тепер… — тихо прошепотіла я. — Спотворена та зламана.

У голові майнула думка, від якої стало ще болючіше. Може, саме тому ти й пішов, Демиде? Може, ти просто не схотів дивитися на таку мене, понівечену й далеку від ідеалу?

Найстрашнішим було те, що фізичний біль виявився цілком терпимим. А от біль усередині, ні. Там не було рятівних медичних швів, там лише величезна діра.