Розділ 4

Ранкове сонце пробивалося крізь важкі штори, боляче впиваючись у повіки. Я мимоволі заплющила очі, але світло все одно змушувало повертатися до реальності. Голова була неймовірно важкою, а тіло — ватяним. Та найбільше лякала не слабкість. Усередині було порожньо. Не так, щоб боліло — ніби хтось забрав частину мене й залишив після себе лише холод.

Я ще кілька секунд не ворушилася. Хотіла обдурити себе бодай на мить. Раптом усе це — лише затяжний кошмар? Може, зараз я візьму телефон, а там світиться пропущений від нього?

Я повернула голову. Зім’ятий лист лежав на підлозі саме там, де я залишила його вчора. 

Ні, це якийсь абсурд і дурна помилка. Демид ніколи нічого не боявся й не ховався за папірцями. Тоді що, в біса, сталося?

Я гарячково схопила телефон і набрала його номер. Я затамувала подих, прислухаючись до кожного гудка. Один, два, три… і раптом усе обірвалося тишею, після якої слухавка байдуже повідомила, що абонент поза зоною досяжності.

Я набрала знову. І знову. У відповідь — нічого. Тоді тремтячими пальцями почала шукати контакти Лани й Макара. Недоступні, наче всі разом одночасно зникли.

Мене пробив тремтячий озноб. Уперше по-справжньому стало страшно. Ніби хтось навмисно зробив усе, щоб я більше не могла нікого знайти.

— Я просто приїду до нього, — твердо сказала я вголос. — Приїду, і ти мені все поясниш. Бо ти мусиш.

Я піднялася на ноги, ігноруючи слабкість. Швидко вмилася крижаною водою, замалювала косметикою темні синці під очима й розправила плечі. Ні, тут щось не так. Демид не міг просто зникнути. Спочатку я знайду його, а вже потім робитиму висновки.

Таксі везло мене нестерпно повільно, і кожен червоний світлофор здавався знущанням. Коли машина нарешті зупинилася біля знайомих воріт, серце калатало вже десь у горлі.

Я вийшла на вулицю і в перші секунди навіть не зрозуміла, що саме змінилося. Було неприродно тихо, настільки, що від цього ставало не по собі.

Не було звичної охорони, не стояли машини, зник увесь той рух, який завжди вирував на території. Навіть повітря тут здавалося чужим.

Я підійшла ближче до паркану й раптом завмерла, наштовхнувшись поглядом на велику свіжу табличку на воротах.

На них великими літерами було написано лише одне слово:

«ПРОДАЖ».

Погляд знову й знову повертався до цього слова. Мозок відмовлявся приймати реальність, поки я розгублено дивилася на зачинені вікна будинку, який ще нещодавно вважала рідним. Я підійшла ближче й торкнулася паркану, метал був крижаним.

— Ні… — вирвався безсилий, хрипкий видих.

Він більше не був схожий на дім. Просто великий, холодний будинок із зачиненими вікнами.

Саме тоді до мене нарешті дійшло, і я перестала себе обманювати. Стоячи посеред цього мертвого двору, я нарешті зрозуміла, це не було спонтанним рішенням. Це був детально продуманий, холодний план. Новий телефон, повернуті речі, лист… Він готувався заздалегідь, подбав, щоб після нього не залишилося жодної нитки, за яку я могла б вхопитися.

Біль не зник, але поруч із ним народилося інше почуття.

— Якщо ти справді так підло вчинив зі мною… — мій голос зазвучав тихо, але без колишньої слабкості.

Уперше за весь цей час я відчула не розпач.

— Я все одно знайду правду, Демиде. Навіть якщо після цього зненавиджу тебе.

У голові спалахнула єдина думка, його офіс. Якщо його дім став пусткою, то там, на його робочій території, мусила залишитися хоч якась відповідь.

Я викликала таксі майже машинально. Мене дрібно трясло, поки за вікном байдуже пропливало місто. Там усе залишалося таким самим. Люди поспішали у своїх справах, машини стояли в заторах. Лише моє життя розсипалося. Але я весь цей час безглуздо чекала, що телефон ось-ось засвітиться його ім’ям, але він залишався темним.

Скляна будівля офісу стояла на місці, така ж холодна й неприступна. Я впевнено зайшла всередину й одразу відчула, що щось не так. Співробітники дивилися крізь мене, ніби я раптом стала невидимкою. Секретарка на ресепшені, яка колись завжди посміхалася мені тепло й трохи змовницьки, тепер підняла абсолютно рівний, діловий погляд.

— Добрий день, я до Демида, — мій голос прозвучав напрочуд тихо.

На мить запанувала тиша.

— Пана Демида немає, — сухо відповіла вона.

— А коли він буде?

— Я не володію такою інформацією.

У її тоні не було ні краплі  жалю чи здивування.

— Ви можете передати йому, що я приходила?

Вона лише байдуже знизала плечима.

— Передайте… — я судомно ковтнула важкий клубок у горлі, стримуючи сльози. — Хоча ні, не треба нічого передавати. Вибачте.

Дива не сталося, світ не зрушив з місця, і ніхто не збирався мені допомагати.

Я розвернулася й швидко вийшла на вулицю. Лише вийшовши надвір, відчула, як сльози одна за одною покотилися по щоках. Не викликала таксі назад, просто йшла пішки, безцільно й довго, не відчуваючи втоми. Перехожі байдуже оминали мене, і в цій байдужості я остаточно зрозуміла одну страшну річ, у світі Демида для мене більше не залишилося місця.