Розділ 3

Прокинулася не від болю. Мене розбудило тепло. Таке знайоме, що серце завмерло ще до того, як я розплющила очі. Хтось обіймав мене ззаду — міцно, впевнено, так рідно, ніби ніколи й не переставав мене обіймати. Я миттєво завмерла, боячись зруйнувати цю крихку мить навіть надто глибоким подихом.

— Тихо… це я — прошепотів Демид десь над самим вухом.

Від одного його голосу в грудях боляче стиснулося серце. Я відчула, як він притискається ближче, як його велика, гаряча долоня повільно й обережно ковзає мені на живіт, наче він знав про щось таке, чого я ще не встигла до кінця усвідомити.

Моє серце шалено забилося в грудях.

— Ти не одна, — тихо сказав він, втискаючи мене у себе. — Я поруч.

Я судомно вдихнула. Вперше за довгий час мені стало легше дихати.

— Я радий… — додав він після короткої паузи.

Його долоня зупинилася на моєму животі так обережно, ніби він уже знав.

— У нас буде майбутнє, — прошепотів Демид, лагідно торкаючись губами мого волосся. — Я обіцяю тобі.

Я лише сильніше притиснулася до нього. Боялася поворухнутися. Боялася, що якщо зроблю хоча б один рух, він зникне. 

Повільно простягнула руку назад, бажаючи доторкнутися до його обличчя, щоб переконатися остаточно, але пальці схопили лише холодне повітря.

Усе зникло в одну мить. Я розплющила очі й наткнулася поглядом світло лікарняної палати та гнітючу тишу.

Позаду мене було абсолютно порожньо.

Вікно палати виявилося прочиненим, і від нього тягнуло холодним нічним повітрям.  Мене прошило наскрізь цим крижаним протягом.

Я різко сіла на ліжку, а серце калатало так дико, ніби прагнуло пробити грудну клітку. Рука сама лягла на живіт, я повільно провела долонею.

Сльози накрили раптово, без жодного крику, бо на нього просто не залишилося сил. Вони тихо текли по щоках, поки я сиділа, безпорадно зігнувшись, і продовжувала гладити свій живіт так, ніби ще не було пізно.

Схилилася вперед, ховаючи обличчя в долонях, і тільки тепер, крізь глухий біль, остаточно зрозуміла: він не приходив, він мені просто наснився.

Минуло кілька безкінечних днів, перш ніж лікар нарешті дозволив мені залишити лікарню. Я стояла біля ліжка, збираючи останні сили, ноги зрадницьки тремтіли, наче заново вчилася ходити. ЛікарeLL щось говорив рівним голосом, пояснював про перев’язки й ліки, але я майже не слухала. Його слова проходили повз мене.

Я рухалася повільно, ніби кожен крок вимагав надто багато сил. Власне тіло досі не здавалося мені своїм. Несміливо подивилася у дзеркало, бліда із запалими очима й порожнім поглядом. Нові речі з паперовими бірками, які мені принесли, здавались чужими. Але я була вдячна бодай за це, аби тільки зняти лікарняну сорочку. Взявши напівпорожню сумку, я вийшла на вулицю.

У таксі я майже одразу дістала телефон. Пальці тремтіли, але знайомий номер я набрала безпомилково — знала його напам’ять.

Гудки тягнулися один за одним. Я слухала їх і чекала, що ось зараз він відповість. Спробувала ще раз, але у відповідь почула лише холодний механічний голос автовідповідача. Невже він міг просто так усе кинути й піти?

Дорога додому тягнулася нескінченно. Кожен метр здавався випробуванням, а кожен світлофор — паузою, під час якої мені доводилося нагадувати собі просто вдихнути.

Біля під’їзду холодне повітря різко вдарило в обличчя. Повільно піднявшись сходами, я відчинила двері своєї квартири. Усередині зустріли темрява й пустка. У квартирі було тихо. Так тихо, що мені стало не по собі.  Я впустила сумку, безсило сповзла спиною вздовж зачинених дверей і притисла долоню до рота, щоб не закричати від безвиході. 

Змусивши себе підвестися, я зробила кілька кроків углиб вітальні й раптом завмерла. Посеред кімнати стояли великі валізи, вщерть наповнені моїми речами — тими самими, що ще нещодавно лежали в його будинку. Я повільно нахилилася й торкнулася знайомої тканини суконь та светрів. Усе було акуратно складено, без жодного поспіху й емоцій.

Він повернув мені всі мої речі. Наче між нами ніколи нічого не було.

Очі обпекло гарячими сльозами. Я знову гарячково набрала його номер, сподіваючись на диво, але у відповідь була лише тиша.

— Ти так просто пішов… — вирвалося з грудей хрипким шепотом. — Так легко, Демиде…

Опустилася на підлогу поруч із валізою, хапаючи ротом повітря уривчастими ковтками, і судомно стиснула пальцями свій улюблений светр. Колись він обіймав мене в цьому светрі. Казав, що мені личить цей колір.

Долоня мимоволі ковзнула до кишені, нащупавши зім’ятий аркуш, його лист. Я розгладила папір тремтячими руками, знову вчитуючись у слова, які вивчила напам’ять: «Так буде краще, не шукай мене».

Я знала кожне слово напам’ять. Але щоразу вони боліли однаково. Стиснула лист у кулаку і з тихим риданням остаточно опустилася на підлогу. Згорнувшись калачиком біля валіз, я притисла коліна до грудей. Не пам’ятаю, коли перестала плакати, просто в якийсь момент заснула прямо на холодному паркеті.