Розділ 2

Варто було мені лише заплющити очі, як темрява знову ожила. Вона повертала мене до того, що сталося після викрадення. Я знову відчула сирість. Холод пробирав до кісток, а повітря пахло пліснявою й бетоном.  Мені здавалося, що я знову лежу на чомусь твердому, абсолютно не розуміючи, де опинилася і що взагалі зі мною відбувається. Десь далеко хтось кричав. Ці крики проривалися крізь шум у голові й змушували мене здригатися.Я бачила лише короткі спалахи полум’я. Повітря було важким від запаху гару, а поруч лунали постріли.

Ці картинки миготіли самі по собі, я не могла ними керувати чи бодай щось усвідомити, аж поки останні крихти жахливих спогадів не вислизнули, залишаючи після себе порожнечу.

За кілька секунд усе зникло так само раптово, як і з’явилося. Я кілька разів кліпнула, поки зір нарешті перестав плисти. Спогади обірвалися, лишаючи по собі купу запитань. Чому я геть нічого не пам’ятала про те, що сталося далі? Що саме відбулося між тим підвалом і цією лікарняною палатою?

Я повільно потягнулася до нового телефона. Пальці слухалися погано, але я вперто набирала номер, який знала напам’ять. Мені здавалося, що якщо він відповість, то все нарешті стане на свої місця. Але в слухавці лише лунали довгі гудки. Я натиснула виклик ще раз, а потім знову й знову, але результату не було.

У грудях боляче стислося, кожен новий гудок робив тільки гірше. Тоді я набрала номер Лани, своєї подруги й дружини Макара, людини, яка була однією з найближчих до Демида. Якщо хтось у цьому світі й знав, де він зараз, то це точно була вона.

Проте після довгих гудків знову не було жодної відповіді.

Я поклала телефон поруч. Він мовчав, як і всі навколо. Медсестра дивилася на мене з неприхованим жалем, але мені було байдуже. Вона просто не знала, що сказати, та й потрібних слів у цей момент уже не існувало.

Я залишилася зовсім одна.

Я більше не плакала, не було навіть сил. Усередині залишилася тільки порожнеча. Лише серце глухо стукало в грудях, відмірюючи секунди мого нового, невідомого життя. 

Невже це справді кінець? Чи, може, десь усе-таки залишилася хоч крихта того життя, яке ми колись мали?

Я не знала відповіді на ці запитання. І, здається, внутрішньо ще не була готова її почути.

Двері палати відчинилися майже беззвучно. Я навіть не одразу звернула на це увагу, так і лежала, втупившись у білу стелю й намагаючись не думати ні про що на світі. Щоправда, виходило це вкрай погано.

— Аліно? — чоловічий голос був спокійним та суто професійним. — Я ваш лікар.

Я повільно повернула голову в його бік. Чоловік стояв біля ліжка з планшетом у руках і швидко переглядав записи, поки що не дивлячись на мене.

— Нам потрібно буде сьогодні зробити перев’язку, — продовжив він буденним тоном. — Є кілька ушкоджень, але загрози для життя вже немає. Також доведеться провести ще кілька медичних процедур. 

Я слухняно кивнула. Мені було абсолютно все одно.

Лікар зробив коротку паузу й нарешті підняв на мене погляд, дуже уважний і серйозний.

— Аліно… скажіть, будь ласка, ви знали про вагітність?

Я дивилася на лікаря, але на мить перестала розуміти, що він говорить. У голові залишилося лише одне слово.

— Що?.. — голос зрадницьки затремтів, зриваючись на ледь чутний шепіт.

Вагітна, це слово ніби застрягло в мені, не даючи зробити навіть нормального вдиху. На мить у грудях щось тепле, майже світле, стиснулося в тугий вузол. 

— Ні… — прошепотіла я, хитаючи головою, наче намагалася відігнати мару. — Я… я не знала.

Але в голові вже спалахнуло й промайнуло його імʼя. Ця дитина могла нас поєднати. Це була б наша дитина, його і моя. До очей підступили сльози. Вперше за довгий час не від болю.

Лікар повільно зітхнув. Цей звук змусив мене повернутися в холодну реальність лікарняної палати.

— Термін був зовсім малий, — сказав він значно м’якше, але від цього тону мені стало тільки страшніше. — Ми дізналися про все вже під час термінового обстеження. На жаль, через отримані вами важкі травми…

Він замовк, не наважуючись договорити. А я вже все знала. Моє серце просто зупинилося в очікуванні вироку.

— Ми не змогли зберегти вагітність. Мені шкода.

Було так тихо, що я чула тільки власне дихання. Бачила, що лікар ще щось говорить, але вже не розуміла жодного слова.  Я лише застигло дивилася на нього. У вухах наростав глухий, монотонний гул.

Немає ні дитини, про яку я щойно дізналася, ані нас із Демидом. Навіть найменшого шансу на порятунок.

Я різко вдихнула, але повітря ніби застрягло в грудях. Замість крику з губ вирвався лише хрип. Легені стиснуло так сильно, що дихати стало фізично боляче. Кисню не вистачало. Я сховала обличчя в долоні й розридалася. Не стримано і геть не красиво, як у кіно. По-справжньому, захлинаючись власним горем.

Мене підкидало й трясло, наче в лихоманці.

Я плакала не лише за дитиною, яку ніколи не бачила і навіть не встигла до кінця усвідомити всередині себе.

Я плакала за життям, яке закінчилося ще до того, як встигло початися.

За Демидом, якого втрачала назавжди. За собою, тією наївною дівчиною, яка бодай на одну коротку мить повірила, що більше ніколи не буде самотньою в цьому холодному світі.