Розділ 1.2

«Аля,

Так буде краще.

Мені шкода, що все склалося саме так, але деякі речі неможливо змінити. Ми обидва знали, що мій світ не для тебе, що я не для тебе.

Життя дає нам вибір, і я зробив свій. Не шукай мене, не намагайся щось змінити. Так буде правильно.

Не тримай на мене зла, просто забудь.

Д.»

Я дивилася на лист і не могла повірити. Очі впізнавали його почерк, але розум відмовлявся приймати написане. Це була його манера, його почерк, але ніби зовсім чужі для мене.

Медсестри допомогли мені сісти. Рухи були обережні, ніби я могла розсипатися від одного необережного дотику. Кожен рух давався так важко, ніби це було не моє тіло. Руки тремтіли, пальці не слухалися, і я не змогла втримати листа. Він вислизнув і впав на ліжко, глухо, немов камінь, що придавив мене своєю вагою. Я дивилася на нього, і на душі ставало дедалі холодніше.

Заплющила очі, сподіваючись, що хоч на мить стане легше, але дива не сталось. Переді мною знову стояли лише кілька рядків із цього листа. Я підняла погляд і прошепотіла, майже без голосу, наче боялася почути відповідь:

— Покличте Демида…

Це були єдині слова, які я змогла з себе витиснути. Я сама не знала, чому так вперто вірила, що він десь поруч. Можливо, тому що інакше просто не може бути.

Медсестра подивилася на мене з сумом, як дивляться на тих, кому вже нічим допомогти.

— Тут немає нікого, — тихо сказала вона.

Ці слова вдарили в груди, вибиваючи повітря. Усе, що ще хвилину тому здавалося реальним, відсунулося кудись далеко, стало чужим. У палаті запала тиша. Було чути тільки моє важке дихання.

— Телефон… — я різко вдихнула. — Покажіть мені телефон!

Пульс стукав у скронях, що аж дзвеніло у вухах. Мені потрібно було хоча б почути гудки. Побачити його номер. Вхопитися за будь-яку нитку, що вела до нього.

Вони принесли пакет. Я не одразу зрозуміла навіщо. Усередині був новий телефон і новий одяг із ще не зірваними етикетками. Чужі речі, не мої. Я дивилася на них, і раптом пам’ять здригнулася.

Моя машина, заблоковані двері. Я смикаю ручку, але марно. Пальці ковзають, серце калатає. Світ за вікном пливе, наче хтось перекручує кадр.

Різкий рух, мене висмикують із сидіння, тягнуть назад. Удар, голова глухо б’ється об щось тверде, і перед очима спалахує біле світло. Я намагаюся закричати, але повітря не доходить до легень. Асфальт холодний, жорсткий.

Потім — темрява.