Розділ 1.1

Аліна

Свідомість поверталася повільно й уривками. Спершу біль, потім важкість у тілі. І лише за кілька секунд я зрозуміла, що можу розплющити очі.

Голова розламувалася від тупого болю, що віддавав у вилиці при кожному стукоті серця. У роті пересохло так сильно, що я заледве могла ворухнути язиком. Кожен подих давався з пекельним зусиллям, наче грудну клітку стиснуло, а легені просто відмовлялися приймати кисень. Разом із цим фізичним безсиллям накотилась хвиля дикого, тваринного страху. Де я? Що сталося? Чому все тіло таке чуже й неслухняне?

Насилу розплющивши важкі повіки, я спробувала розігнати темряву перед очима. Все пливло, обриси предметів навколо двоїлися й тікали вбік. Але в голові, попри суцільний хаос і паніку, чітко відлунювалася лише одна-єдина думка.

— Демид… — хрипко, майже беззвучно зірвалося з моїх потрісканих губ. Я спробувала повернути голову, шукаючи його поглядом серед цієї холодної, стерильної кімнати. — Демиде… де ти?..

Над ліжком зненацька схилилося розмите обличчя в білій медичній масці. Мені знадобилося кілька секунд, щоб сфокусувати зір і розгледіти втомлені, але добрі очі незнайомої жінки. Вона м'яко, але впевнено торкнулася мого плеча, намагаючись утримати мене на місці.

— Пані Аліно, заспокойтесь, будь ласка. Вам зараз категорично не можна рухатися, — її голос звучав тихо й розмірено, наче вона намагалася мене заспокоїти. — Я, Катерина, медична сестра. Ви в лікарні, все найгірше вже позаду. Зараз я піду і покличу вашого лікаря, він огляне вас і все пояснить.

— Ні! — паніка всередині вибухнула з новою силою, заважаючи думати. Я забула про біль і різко спробувала сісти, але тіло абсолютно відмовилося мене слухати. Сили миттєво згасли, і я безсило впала назад на подушки, жадібно ковтаючи ротом повітря. — Ні, благаю, не треба лікаря… Мені не потрібен лікар! Покличте Демида, він тут, я точно знаю, що тут. Він просто не міг піти, він має бути поруч! Скажіть йому, що я вже прокинулась, нехай зайде!

Я дивилася на неї з божевільною надією, чекаючи, що вона зараз посміхнеться, кивне і вийде в коридор, щоб покликати його. Але медсестра лише сумно зітхнула й опустила погляд, уникаючи мого. Вона повільно й важко похитала головою.

— Мені дуже шкода, пані Аліно, але тут нікого немає. Ви в палаті абсолютно самі, під дверима також нікого немає.

Ці слова вдарили сильніше, ніж уся ця фізична слабкість. Серце почало сильно битись, а в грудях запекло так, ніби туди залили отруту. Я сама, але як це можливо? Де ж мій Демид?

— Але… — Катерина раптом завагалася. Вона швидко озирнулася на зачинені двері палати, а потім повільним, майже таємничим рухом дістала з глибокої кишені свого медичного халата невеликий, складений удвоє білий папірець. — Оце просили передати вам особисто в руки. Сказали, щоб я віддала лише тоді, щойно ви прийдете до тями й будете краще себе почувати.

Вона протягнула мені лист. Тонкий папір злегка тремтів у її пальцях. Я дивилася на складений аркуш і боялася навіть торкнутися його, адже вже знала, що б не було написано всередині, після цього нічого не залишиться таким, як раніше.