Розділ 1

Аліна

Свідомість поверталася повільно й уривками. Спершу біль, потім важкість у тілі. І лише за кілька секунд я зрозуміла, що можу розплющити очі.

Голова розламувалася від тупого болю, що віддавав у вилиці при кожному стукоті серця. У роті пересохло так сильно, що я заледве могла ворухнути язиком. Кожен подих давався з пекельним зусиллям, наче грудну клітку стиснуло, а легені просто відмовлялися приймати кисень. Разом із цим фізичним безсиллям накотилась хвиля дикого, тваринного страху. Де я? Що сталося? Чому все тіло таке чуже й неслухняне?

Насилу розплющивши важкі повіки, я спробувала розігнати темряву перед очима. Все пливло, обриси предметів навколо двоїлися й тікали вбік. Але в голові, попри суцільний хаос і паніку, чітко відлунювалася лише одна-єдина думка.

— Демид… — хрипко, майже беззвучно зірвалося з моїх потрісканих губ. Я спробувала повернути голову, шукаючи його поглядом серед цієї холодної, стерильної кімнати. — Демиде… де ти?..

Над ліжком зненацька схилилося розмите обличчя в білій медичній масці. Мені знадобилося кілька секунд, щоб сфокусувати зір і розгледіти втомлені, але добрі очі незнайомої жінки. Вона м'яко, але впевнено торкнулася мого плеча, намагаючись утримати мене на місці.

— Пані Аліно, заспокойтесь, будь ласка. Вам зараз категорично не можна рухатися, — її голос звучав тихо й розмірено, наче вона намагалася мене заспокоїти. — Я, Катерина, медична сестра. Ви в лікарні, все найгірше вже позаду. Зараз я піду і покличу вашого лікаря, він огляне вас і все пояснить.

— Ні! — паніка всередині вибухнула з новою силою, заважаючи думати. Я забула про біль і різко спробувала сісти, але тіло абсолютно відмовилося мене слухати. Сили миттєво згасли, і я безсило впала назад на подушки, жадібно ковтаючи ротом повітря. — Ні, благаю, не треба лікаря… Мені не потрібен лікар! Покличте Демида, він тут, я точно знаю, що тут. Він просто не міг піти, він має бути поруч! Скажіть йому, що я вже прокинулась, нехай зайде!

Я дивилася на неї з божевільною надією, чекаючи, що вона зараз посміхнеться, кивне і вийде в коридор, щоб покликати його. Але медсестра лише сумно зітхнула й опустила погляд, уникаючи мого. Вона повільно й важко похитала головою.

— Мені дуже шкода, пані Аліно, але тут нікого немає. Ви в палаті абсолютно самі, під дверима також нікого немає.

Ці слова вдарили сильніше, ніж уся ця фізична слабкість. Серце почало сильно битись, а в грудях запекло так, ніби туди залили отруту. Я сама, але як це можливо? Де ж мій Демид?

— Але… — Катерина раптом завагалася. Вона швидко озирнулася на зачинені двері палати, а потім повільним, майже таємничим рухом дістала з глибокої кишені свого медичного халата невеликий, складений удвоє білий папірець. — Оце просили передати вам особисто в руки. Сказали, щоб я віддала лише тоді, щойно ви прийдете до тями й будете краще себе почувати.

Вона протягнула мені лист. Тонкий папір злегка тремтів у її пальцях. Я дивилася на складений аркуш і боялася навіть торкнутися його, адже вже знала, що б не було написано всередині, після цього нічого не залишиться таким, як раніше.

«Аля,

Так буде краще.

Мені шкода, що все склалося саме так, але деякі речі неможливо змінити. Ми обидва знали, що мій світ не для тебе, що я не для тебе.

Життя дає нам вибір, і я зробив свій. Не шукай мене, не намагайся щось змінити. Так буде правильно.

Не тримай на мене зла, просто забудь.

Д.»

Я дивилася на лист і не могла повірити. Очі впізнавали його почерк, але розум відмовлявся приймати написане. Це була його манера, його почерк, але ніби зовсім чужі для мене.

Медсестри допомогли мені сісти. Рухи були обережні, ніби я могла розсипатися від одного необережного дотику. Кожен рух давався так важко, ніби це було не моє тіло. Руки тремтіли, пальці не слухалися, і я не змогла втримати листа. Він вислизнув і впав на ліжко, глухо, немов камінь, що придавив мене своєю вагою. Я дивилася на нього, і на душі ставало дедалі холодніше.

Заплющила очі, сподіваючись, що хоч на мить стане легше, але дива не сталось. Переді мною знову стояли лише кілька рядків із цього листа. Я підняла погляд і прошепотіла, майже без голосу, наче боялася почути відповідь:

— Покличте Демида…

Це були єдині слова, які я змогла з себе витиснути. Я сама не знала, чому так вперто вірила, що він десь поруч. Можливо, тому що інакше просто не може бути.

Медсестра подивилася на мене з сумом, як дивляться на тих, кому вже нічим допомогти.

— Тут немає нікого, — тихо сказала вона.

Ці слова вдарили в груди, вибиваючи повітря. Усе, що ще хвилину тому здавалося реальним, відсунулося кудись далеко, стало чужим. У палаті запала тиша. Було чути тільки моє важке дихання. 

— Телефон… — я різко вдихнула. — Покажіть мені телефон!

Пульс стукав у скронях, що аж дзвеніло у вухах. Мені потрібно було хоча б почути гудки. Побачити його номер. Вхопитися за будь-яку нитку, що вела до нього.

Вони принесли пакет. Я не одразу зрозуміла навіщо. Усередині був новий телефон і новий одяг із ще не зірваними етикетками. Чужі речі, не мої. Я дивилася на них, і раптом пам’ять здригнулася.