Оповідання

На село нагло звалилася робота.

Дощі поснули, спрагле сонце за якийсь тиждень прогріло землю, пустотливий вітер її обсушив. Коні і трактори перемелювали поля.

Михайло Зичка взяв нового чорного костюма, що купив на випускний доньки, чемодана на три дні і квитка на столичного поїзда. На порозі давав останні настанови дружині:

— Щоб стара не лізла мені в гараж! Ясно?

Дружина змовчала. З її вигляду Михайло зрозумів, що ясно. А теща, яка затаїлася, мов жаба, за дверима і підслуховувала, — що ні. Обоє були вдоволені відповіддю.

Сонце знущалося з Михайлового вбрання. Костюмові не було так гаряче навіть під праскою.

Біля брами стояв джип Дмитра Дачка. Господар позашляховика на сусідньому подвір’ї товк м’яча з хлопчиськами.  Дмитро був фермером, сільським депутатом, двоюрідним братом Михайла і його кумом. Дмитра всі любили, бо мав рідкісний дар — давати. Просто так.

— Бо мав, — казали ті, хто спав до обіду і їв незароблене.

За Михайлом скрипнула хвіртка. «Тре змастити», — подумав господар.

— Дурне якесь! — заквоктала до доньки теща, впевнившись, що зять не чує. — Купа роботи, а воно десь поперло!

— Значить треба, мамо, — тихо мовила донька.

— Яке треба, як час! Нашо було того трактора брати? Щоб в гаражі гнив?

Донька розвернулась і зникла на городі. Від гріха подалі. Бо якби то вона знала…

Дмитро забив гола, аж тоді побачив Михайла.

Захеканий, спітнілий, запилюжений, веселий, мов дитя, липкими руками обнімав нового кумового костюма.

— Надовго? — запитав, втираючи долонею піт з чола.

— Днів на три.

— Ого…

— Треба, — Михайло зам’явся, очі сховав у ямі на дорозі.

Дмитро не міг збагнути, що в такий час може горіти в місті.

— Так спішно? — допитувався.

— Станеться — скажу, — відрубав дивакуватий кум. — Щоб не наврочити.

— Гаразд. То хай щастить! — Дмитро вийняв з товстезного гаманця акуратно складеного папірця. — Давай лапу. Щоб сталось…

Михайло відчув у руці цупку купюру. Глянув.

— Що то?

— Два долари. Вкупі. На щастя, — засміявся Дачко. — Загадай бажання. Працює як годинник. Перевірено.

Їхали мовчки. Під новини, що все у світі зле.

На вокзалі Дмитро вкотре по-чоловічому плеснув Михайла по плечу, що той аж скривився, і сказав:

— Вали. На вихідних виставиш могорич. Як станеться.

— Угу, — буркнув Михайло і силувано посміхнувся. — Бувай…

Йому не подобалося слово «станеться». Особливо з Дмитрових уст. Від слова пахло брехнею і гріхом.

У поїзді було парко. Свіже повітря не могло прорватися у вагон — не відчинялися вікна.

Постійно плакало дитя. Безупинно верещала його зденервована мамуня і безустанно розхитував вагон примружений провідник, пропонуючи холодне пиво по золотих цінах.

Київ був розхристаний і злий. Все тут літало, мчало і гуділо, забуваючи про мить, яка — все.

Попри надмірну ощадливість Михайло взяв таксі. Боявся запізнитись. Ледве знайшов потрібний йому будинок під номером 3-А. Між будинками номер 2-Б і 7-В.

Намотував квадрати по сходовій площадці. Вдесяте перечитував газету з рекламою. Звіряв, чи туди попав. Нарешті настав час прийому і він натиснув на дзвінок.

Довго не відчиняли. Михайло вперто дзвонив, потім стукав. Бо ж газета не бреше.

За хвилин десять двері хрюкнули і на порозі з’явилося чудовисько років тридцяти чоловічого роду. З довгим немитим волоссям, затягнутим у хвоста, обскубаною борідкою, скляним поглядом і поганим запахом.

— Перепрошую, — сказало чудовисько, — я виходив на зв'язок з ним. Він такий непередбачуваний, йому десь години прийому. Заходьте.

— М-мені п-потрібен ч-чорний м-маг Ангел.

— То я, — прищурилось чудовисько. — Заїкаєтесь?

— Н-ні, — заперечив Михайло.

— Зрозуміло, — відверто вдирався у голову чорний маг Ангел. — Тоді що будемо виправляти?

— С-ситуацію, — випалив Зичка, але все одно трохи заїкнувся.

— Гаразд. Заходьте.

Ситуація була вкрай серйозна і коштувала як за душу.

— Ви розумієте ціну вашого рішення? — перепитував маг.

— Так, — підтвердив Михайло. — Я при здоровому глузді.

— То як сказати… Як сказати… Я б не був такий категоричний, — ляпнуло собі під ніс чудовисько, перерахувало гроші і почало ритуал.

До старого смороду додався новий.

Михайло ледь стримувався, щоб не блювати.