Глава 2

— Дивіться — райдуга, — попри граничну швидкість, встигає щось роздивитися за вікном мій допитливий і спостережливий охоронець, розташувавшись на передньому сидінні в авто. — Це ж треба! — радіє Павлик по-дитячому щиро.

Я ж по-дорослому байдуже навіть не повертаю голови.

— Колись я втік з дому, щоб відшукати цю райдугу. Хотів стати під нею й подивитися, який колір опиниться над головою. — Павло звично не потребує зворотного зв’язку. Занурюється цілковито в спогади й, журячись, видає губами дивний звук. — Ох і влетіло ж мені тоді від бабці. Один з найстрашніших та найганебніших днів мого життя… Не питайте чому.

Ми й не питаємо. Сергій — другий охоронець — доволі зрідка видає у простір озвучення власних смішливих думок, які наполегливо відображаються на його обличчі незмінною іронічною гримасою. Я ж — взагалі не взірець красномовного співрозмовника. Та й райдугами по життю цікавлюся соромно мляво. Не займає зовсім.

— Щоб ти ще вигадав, — бурмочу собі під ніс, викликаючи у Сергія, що сидить поруч, ледь чутний «фир».

— А тобі не було б цікаво? — цього разу Павлик вперто бажає втягнути мене всередину своєї, набитої всіляким мотлохом, довбешки. — Ні, ну скажи. А раптом там би був такий колір, якого більше ніде у світі не буває? Якийсь особливий?

— Абсолютно не було б, — закочую я очі. — Навіщо мені втікати та роздивлятись райдугу? Я і так знаю, що зблизька вона буде білою. А все біле просте і примітивне. Чого туди дивитися?

— З яких вона буде білою, якщо вона кольорова? — злиться Павлик.

— Кольори — це ілюзія, — зітхаю я. — Біла вона. Як імла. Даремно на горіхи від бабки отримав… До того ж, — роблю останній влучний укол, — кмітливі діти зазвичай тікають з дому, щоб пробігтися по райдузі, а не постояти під нею.

Я бачу, як здригаються від сміху у Сергія плечі. Павло розгублено розвертається до нас:

— А хай йому, — видихає розчаровано. — Ч-чорт!

До офісу ми заходимо о дев’ятій нуль одну. Статечно. До міста їдемо на швидкості шаленій, через одну — по сходах, але у двері офісу — статечно.

Щоб нагадати.

Чи довго ви у Австрії, яким би не покриті шаром, чи завелика частка... Й сьогодні, й в різноманітних майбутнього ланках — вами прийняті рішення визначаєте не ви. Так вже склалося.

Намагаюся не вбачати зацікавлені обличчя довкола, що злим інтересом ніби обпікають шкіру. Автоматом концентруюся на одному. В його розмитих рисах змушую себе не шукати відповідь на питання. Одне й те саме, крізь роки болісне. Що завжди підкрадається з кінчиків онімілих пальців, вприскує добрих пів склянки поту під пахви й наполегливими молотками стукає по скронях. Мутить. Завжди: при погляді на нові обличчя, на давно забуті й… вивчені давно.

Зосереджуюся на сивих кошлатих бровах, на запалих щоках, на невдоволено викривлених губах, що відкриваються неспішно, чіпляючись тонкою шкіркою одна за одну, ніби не бажаючи випускати звук.

Саме та людина…

— Ну що ж, добре, — говорить він. Чи то вітаючи, чи то хвалячи, чи через силу погоджуючись. Звіряється з годинником. Демонстративно. — Добре, — повторює.

Я киваю. Чи в підтвердження, чи в знак поваги. Добре. Принаймні — непогано. На даному етапі цього вже досить.

Як не смішно: що добре я опанував в житті — навичку вдовольнятися малим. Мішель так завзято намагається витрусити цю манеру з мене, що інколи, здається, й кішóк не пожаліє. Та й ні, в’їлося назавжди. Ідеальну жінку спіткає тут невдача: щось маю я залишити й від себе самого.

— Ти виріс, Денні, — констатує він очевидне. Використовує ту форму імені, що обрала Мішель. Як всі. Бо так приємно-звикло міжнародним вухам. — Нічого, що я на ти? Поки що можна, — не очікуючи на відповідь, дозволяє сам собі. — Пам’ятаю ще таким.

Долонею веде десь по нозі. Або бере вище? Я не дивлюся, згадую: чи пам’ятаю я його? Нічого. Деякі фрагменти моєї непередбачуваної й каверзної схованки спогадів пошкоджені цілком та остаточно.

— Я виріс, — вичавлюю все ж із себе. Натякаю на майбутню посаду й змушую свій язик рухатись. Не мовчати. Запускати мовні гвинтики-шестерні, розганяти. Бо так не виглядає слабко. Скуто і невпевнено.

Відсторонююсь від того, як він непрофесійно, не по-європейськи та разом з тим характерно по-австрійськи шкребе поглядом мої кучері. Хмикає. Це я вже проходив не раз. Справлюся.

— Як почувається Петро Олександрович? — віддає належне дядькові. Змінює погляд на тепліший. Батьківськи-відчимовий. — Не хворіє?

— Не більше за інших, пане Григорію, — знизую плечима. Адже наші з дядьком робочі кабінети в різних крилах великої будівлі. А при нечастих зустрічах в безмежно-просторих коридорах питання про самопочуття — останнє, що зійде у мою невдячно-небожу голову. Й, напевно, я і сам — останній, з ким стане про здоров’я дядько балакати балачки.

***

Дядько. Вельмишановний Петро Олександрович. Всього за три тижні до цього:

— Носишся з ним як курка з яйцем...

Я вкотре прослуховую тривалий запис, хоч знаю на цей час, напевно, кожне вимовлене слово назубок. Огидно.