Глава 1

Австрія зустрічає зеленою травою. Мультяшно-синім небом і занадто яскравими фарбами. Різкими контурами. Ніби якась велетенська рука закрила діафрагму до тієї межі, до тієї до тисячної виміряної точки, після якої деталізація катастрофічно падає. Затягла якісь гвинтики, заслонила гігантським склом. Завмерла на ній. Тому й бачу я кожен контур зеленої травинки. Й більше нічого. Як дурний хапаю поглядом кожне соковите стебло, кожен висічений кінчик, намагаюся викарбувати в пам’яті, врізати в серце, щоб хоч через біль відволіктись, відірвати з кров’ю від цієї трави свої очі.

Шкірою щоки відчуваю, як прискіпливо мене вивчає Павло. Теж вишукує ту до тисячної виміряну точку. Коли треба поспіхом розвертати автомобіль, дзвонити переконаній в успіху Мішель, казати, що я не впорався.

— Все добре? — питає тихо.

Недобре. Надто багато кисню в повітрі. В усій цій бісовій Австрії. Багато барв та кисню багато. Тому й задихаюся. Навіть в автомобілі клятий кисень паморочить голову й легені дере.

— Мені треба вийти на хвилину, — пошепки кидаю йому. — Скажи, щоб водій зупинився.

— Мішель попереджала, щоб не запізнювалися, — заперечує Павло. — Бо той старий чорт…

— Так давно вже мешкає в Австрії, що весь покрився шаром пунктуальності, — продовжую я за нього, пригадуючи слова Мішель. Цієї відьми. Так злюся, що навіть вдається на секунду відірватися від м’ясистої трави, мазнути поглядом по Павлу й посміхнутися. Переконати поки що не дзвонити, спостерігати. — Ми встигаємо.

— Не думаю, що зупинятися гарна ідея, — наполягає Павло.

Знов втуплююся очима в ці зелені схили. До нудоти, до пульсації у скронях. Здаюся. Сам прошу водія зупинитися. Цією бісовою мовою. Що від незвички, від довгої перерви, від надлишку в повітрі кисню ламає всі слова ще в горлі, шкребе зсередини його усіченими, проковтнутими закінченнями.

Хапаюся за ручку ще до повної зупинки й вдруге — одночасно з рятівним цоканням центрального замка. Вириваюся на свободу, дивлюся на траву й застигаю. Не наважуюсь ступити.

Яка чортівня зійшла в голову Мішель? Для чого? Якого біса було вовтузитись зі мною п’ять років, щоб зараз ткнути носом в цю траву? Розмазати по ній, розтерти. Психологиня грьобана!

А може?..

Щоб не думати, дивлюсь на молоденькі паростки. Що тягнуться, штовхаються та борються. Прямують вгору по своїй суті, по природі, від бажання жити. З тієї лише причини, що іншого їм не дано. Жадібно перебираю поглядом всіляку гостру зелену рисочку, один за одним стібок, допоки не вбачаю туман. Густий, мутний — він стелиться, сповзає по схилах, здіймається з ярів, наближається. Підкочує пухкими клубами, довгими пасмами. Повільно й невідворотно. В так само чітко виміряному темпі, щоб змусити завмерти, паралізувати до кісток. Щоб не залишити шансів рушити з місця. Тільки дивитися розширеними зіницями, як він наступає, зжирає зелену траву, підбирається впритул. Підступно лиже мої чоботи, присипляючи пильність, відволікаючи. Як гадюка, як остання продажна жінка… Підіймається до колін, крадеться нишком вище. Віддано й старанно виціловує кожен палець, пестить мої долоні. Лише мить — стискає щосили живіт, здавлює груди, вичавлює з легенів кисень, змушує давитися собою. Хапатися за горло, хапати ротом повітря, допоки є ще час, допоки він не дістався. Я противлюся та зрештою погоджуюсь з його підбуренням: зминаю підошвами зелену траву, щоб визволити її з-під туману, щоб витягти й щоб знищити. До зеленої крові, до роздертих стебел, до жалюгідного ошмаття на чоботях. З жахом — що наробив, та з неможливістю зупинки.

Відчуваю болісний штовхан в плече. Аж іскри з носа. Видихаю.

— Мішель каже, щоб ти зібрався, чортів слабак, — шипить Павло. — Засунув чортів білобрисий зад в чортову машину та їхав цієї ж миті на зустріч зі старим чортом.

Я щасливо посміхаюся з полегшенням. Вона не зрадила, не бажає знищити. Вона просто ламає, психологиня чортова.

Що завжди правильно визначає саме тих людей…

***

За чотири роки до того…

— Найголовніше — визначитись, яка людина саме та. — Мішель скидає взуття, що в моїй присутності виглядає… недоречно і… довірливо. Що не може не бентежити.

Бо мені лише сімнадцять років.

І природно, що я дивлюсь на свою наставницю із захватом. Ловлю кожне слово, вбираю кожен рух, а нечисленні в рідно-нерідному краї мої знайомі вже сміються, що я безсоромно копіюю її жести.

Мені плювати.

На все, що іде боком від Мішель.

А вона відкладає папку. Дивиться на мене… наскрізь. Та чорно-білий артдеко її великого кабінету від найкращих українських дизайнерів — із чіткими, прямими лініями та гострими кутами — зберігає потрібні пропорції, не перетягує акценти  в жоден бік. У просторі цього кабінету все завжди лаконічно й просто. Тут стовідсотково знають, чого бажають, і ахроматично будь-які відтінки відсікають. Непотрібними деталями в цьому двоколірному світі нехтують безжально.  

— І як визначити саме ту? — питаю, хоча насправді до тремору в колінах хочу зрозуміти, чи саме та людина — я. Але ж… Мішель не може помилятись.