Анджей Сапковський «Вежа блазнів»

Анотація:

«Його звали Рейнмаром із Беляви, прозваним Рейневаном. І він був справжнім майстром із… встрявання в різного штибу халепи й пригоди. Ось і цього разу, знайомлячись зі шляхетною красунею, Рейнмар і гадки не мав, чим для нього це обернеться. Дізнавшися про зраду, чоловік панянки оголосив полювання на Рейнмара та дружину. А крім цього за Рейнмаром женеться інквізиція і члени таємного лицарського ордену… І ще цілий натовп інших ворогів: брати-лицарі Стерчі, наймані вбивці, міські вартові, які жадають помститися Рейнмарові. Лицарська романтика та відьомські шабаші, давні замки та похмурі середньовічні пейзажі, небезпека, що чатує за кожним деревом, поєдинки й погоні - ця пригода обіцяє бути захопливою!».

Отже, Дон Кіхот по-польськи. Бо це теж лицарський роман. А ще головний його герой, Рейневан, має певну схожість із Дон Кіхотом, хоч у вічі вона не впадає. Але закохуватися в усіляких Дульсіней Тобоських та встрягати у різного штибу халепи (анотація не бреше, ага!) так, що читач інколи вагається, сміятися зараз треба чи плакати, безперечно, вміє.

Вперше ми зустрічаємо Рейневана та «шляхетну красуню» Аделю де Стерча у кімнаті, облюбованій ними для справ, у які пристойні читачі зазвичай носа не потикають. Якщо ви непристойний читач — не переймайтеся, а якщо все-таки пристойний — теж не переймайтеся, бо потикати носа все одно змусять.

Втім, справи тривають недовго, і подякувати за це належить братам чоловіка пані де Стерча. Варто зазначити, у світі Сапковського (як і в будь-якому лицарському романі, мабуть) для представників знатного роду ганьба є вбивчо неприйнятною річчю, настільки неприйнятною, що заради помсти за неї не шкода навіть вмерти. Якщо той, хто представника знатного роду зганьбив, сам анітрохи не живіший, звісно.

Зізнаюся, читати, як Стерчі женуться за Рейневаном, було досить весело. І добре видно, що Сапковський свого героя любить: один з братів Стерчів загинув, люди, на чию долю випало нещастя спостерігати цю гонитву, травмувалися та втратили мало не увесь свій товар (бо гонитва припала на торгівельні шляхи), а Рейневана так і не було спіймано.

Відтоді він був змушений тікати та переховуватися впродовж усього твору. Оскільки справа швидко набула розголосу, а часи стояли вкрай неспокійні, враховуючи війну чехів проти католицької церкви (вітання тим, хто ловив ґав на уроках з всесвітньої історії! Мене воно теж стосується, тому не дивуйтеся, коли верзтиму казна-що стосовно історичних моментів твору), то Рейневана незабаром обвинуватили ще й у декількох дивних вбивствах. Бо Рейнмар з Беляви навчався у Празі на чаклуна, а Аделя де Стерча зраджувала з ним чоловікові не через велике почуття, а через закляття, яким празький чаклун її зачарував. Щоправда, у Празі Рейневан навчався на лікаря, але кого це цікавить...

Думаю, саме час повідомити, що, складаючи перелік переваг та недоліків твору, я слово «недоліки» без вагань замінила на «особливості». Вважаю, «недоліки» — це або коли не допрацював автор, або коли читач неспроможний сприйняти певний момент історії нейтрально. А особливості потрібно просто враховувати, беручись за книгу.

Отож, особливості «Вежі блазнів» Анджея Сапковського:

- наявність латинських, англійських, французьких та ще бозна-яких крилатих висловів та фраз. Переклад надається, та все-таки;

- чули про правило перших 50 сторінок? Тут воно працює, може, навіть більше, ніж на п'ятдесятьох сторінках;

- немало-небагато другорядних персонажів із «надзвичайно незвичайними» іменами, складними для запам'ятовування. Губишся у роздумах, чи треба воно, чи ні.

- більша частина історії - подорож. Подорож довга і не завжди приємна й захоплива. Інколи набридає чекати, коли персонажі нарешті десь «осядуть».

- нечіткий бекграунд головного героя. Найбільше мене стурбувала відсутність родинного бекграунду. Тобто він наявний, але поданий таким чином, що поволі починаєш сприймати Рейневана як сироту. Хоча б через те, що з халеп його рятують винятково друзі та старі товариші. Словом, не дуже зрозумілий для мене момент.

І, коли я вже почала говорити про друзів, скажу й про двох інших головних героїв — Шарлея та Самсона. Шарлей — священик, що відбував покарання за певні несвященницькі дії (не за перелюбство, як могли подумати непристойні читачі), а Самсон — істота, яку Рейневан разом з Шарлеєм  викликали за допомогою вигаданої молитви. У тіло велетня-недоумка.

Взагалі твір частково присвячений темі дружби і, на мою думку, автор якнайкраще її розкрив, адже ніхто з вищезгаданих персонажів спочатку не був знайомий одне з одним. Ба більше,  друзями вони стали не з власної волі, а через життєві обставини. Тим не менш, я жодного разу не ставила під сумнів щирість їхньої дружби.

Нумо згадаємо й історичний фон. Загалом, насолоджуватися твором він не заважав, зовсім навпаки. Адже чудово, коли, окрім можливості насолодитися сюжетом, є також можливість поліпшити знання з історії. Головна проблема, створена історичним фоном — це релігія. Мова йде про боротьбу чеського народу проти порядків, що панують у католицькій церкві: перебільшення службових повноважень, хабарництво та, не побоюся цього слова, фальшивість. Фальшивість віри, тобто її відсутність у священників та інших духовних осіб.

Маємо змогу спостерігати ситуацію по різні боки барикад. Більшу половину історії — за людьми та землями, що належать до «класичної» (фальшивої) католицької церкви, а вже наприкінці — за гуситським рухом. Чесно кажучи, спочатку я наївно намагалася визначити, хто дійсно потерпає від ударів супротивника й хто насправді щирий у своїх прагненнях захистити тутешній церковний порядок, але... Обидві сторони коїли жахливі речі, як і стосовно чужих, так і стосовно своїх. Читач може лише пристати на бік того, чия точка зору йому більше імпонує.

Також, якщо маєте бажання та змогу, купуйте одразу дві книги — «Вежу блазнів» та «Божих воїнів». А можете й третю, коли переконані, що твір — стовідсотково ваш. Бо перша частина, як це часто трапляється з дилогіями, трилогіями і т.д. — база.