Ілларіон Павлюк «Білий попіл»

«Українська література, за яку не соромно», – саме так я коротко охарактеризувала б роман «Білий попіл» Ілларіона Павлюка. Бо, завдячуючи шкільній програмі, довгий час ставилася до творчості земляків дещо упереджено. Тепер маю упередженість лише щодо обкладинок. Серйозно, обкладинка «Білого попелу» створена для залякування естетів, бо я ще не бачила, щоб назву твору та ім’я автора писали так відверто криво. А про короткий життєпис Ілларіона Павлюка взагалі мовчу.

Перш ніж розпочати, наведу анотацію:

«Приватному детективу Тарасу Білому замовляють розслідувати вбивство панночки. Обвинувачують такого собі семінариста Хому Брута, й справа ніби геть зрозуміла… Втім, хутір, де сталося вбивство, приховує таємницю. І ця таємниця – страшніша за всі оповідки про панночку, яка встала з гробу».

Варто зазначити, «замовляють» — надто гучне слово, щоб охарактеризувати те, як головний герой взагалі довідався про вбивство на тому хуторі. Йому радше «довелося» розслідувати… Розслідуванню передує інше, перепрошую за тавтологію, розслідування, і наприкінці нього головного героя мало не звинувачують, що він, мовляв, і є головним злочинцем.

Гадаєте, забагато спойлерів на початку?

Врешті-решт, з’являється сотник Засуха, який змушує  прохає Тараса  розплутати вбивство його доньки Соломії, і Тарас, не маючи жодного вибору, вирушає разом із сотником та його працівниками на хутір Білий попіл.

На хуторі кожен собака знає: бідолашну Соломію вбив Хома Брут, а оцей детектив тут для того, щоб остаточно це довести. Не собакам і навіть не вбитим горем батькам, а насамперед, мабуть, самому Хомі Бруту.

Тим не менш, вести Тараса до нього сотник відмовляється: нічого, мовляв, балакати вам, краще вже починай робити справу. Те, що з цього й треба починати справу, сотника не цікавить, і Тарас, знизавши плечима, вирішує опитати свідків та близьких загиблій дівчині людей.

Близькі виявляються не набагато простішими за сотника людьми, бо на близьких, власне, і не схожі… Свідки замість подробиць торочать про мертві та живі води, крейдяні кола та усілякі забобони.

Також головний герой собі не належить, а читач нічого не вирішує. Пророкую: ви зустрінете трьох, здавалося б, геть різних персонажів, і обов’язково оберете з них улюбленця. Але недарма, якщо вірити соціальним мережам, шанувальник зізнався Ілларіону Павлюку у… ненависті. Щоправда, ця заява стосується іншого твору, проте я запевняю: «Білого попелу» теж.

Тепер сядьте й добряче подумайте: в якій ще книзі ви зустрічали крейдяні кола?