Про літературу, сокири та обманутих читачок

З Мершема ми виїхали, маючи в багажі дві  нові пари рукавичок, теплі панчохи, гребінець і одну книжку.

Книжку я купила останньою, виходячи з галантереї, — просто поруч стояв лоток із дешевими виданнями, а попереду були кілька годин дороги, під час яких я мала намір мовчати. Для мовчання потрібен привід. Книжка — найкращий з існуючих.

Називалася вона «Крижаний полон» і була, судячи з напису на палітурці, «моторошним трилером, від якого холоне кров». На обкладинці ельф із розпущеним волоссям лежав горілиць у кучугурі, а над ним схилялася жінка в плащі. Судячи з композиції, вона або рятувала його, або добивала — художник делікатно лишив читачеві простір для здогадів.

Я купила її заради другого варіанта і заплатила не торгуючись.

У магмобілі я вмостилася на пасажирському сидінні, поклала книжку на коліна і з насолодою розгорнула.

— Ще одна, — сказав Ілларіс за хвилину. — Скоро в тебе збереться колекція. Ельфійські романи, повне зібрання, з ілюстраціями.

— Це трилер, — відповіла я, не підводячи очей. — І ельф тут жертва.

Далі ми їхали в тиші. Тиша була якісна, я б навіть сказала — вдумлива.

Починалося непогано. Ельф на ім'я Фаеліан прокидався в мисливській хатині серед снігів і не пам'ятав нічого: ні хто він, ні звідки, ні чому в нього на зап'ястку шнурок із вузлами. Пам'ять стерто, минуле — біла сторінка, попереду — сама невідомість.

«Пощастило», — подумала я.

Мій особистий ельф пам'ятав усе. Абсолютно все, до найдрібніших подробиць, і мав звичку діставати ці подробиці в найневдаліший момент — зранку, наприклад, коли людина ще навіть не встигла зайняти оборону. Забудькуватий ельф — це не трилер. Це мрія.

Далі з'явилася рятівниця — мовчазна травниця Ізабелла, яка знайшла Фаеліана в снігу. Ельф соромився. Ельф червонів, коли вона міняла йому пов'язку. Ельф два розділи не наважувався спитати, чи можна йому спати ближче до вогнища, і спав біля дверей, на протязі, з делікатності.

Я підняла очі від сторінки й подивилася на водія. Водій впевнено тримав кермо і мав такий вигляд, ніби слово «делікатність» йому говорили, але воно не прижилося. Ні тобі протягу, ні дверей. «Ліжко широке, я ліг скраєчку». Ані сорому, ані совісті — самі скраєчки.

— Що? — спитав Ілларіс, не обертаючись.

— Нічого. Читаю.

У п'ятому розділі з'ясувалося, що Фаеліана хтось шукає. Хтось лишав на снігу знаки, хтось зарубав сокирою мисливця на дальньому хуторі, і сокира ця — тут автор постарався — точилася довго, любовно, зі скреготом, який Ізабелла чула крізь заметіль дві ночі поспіль.

Оце вже було щось. Я вмостилася зручніше й дозволила собі обережну надію.

Дарма.

Сокира, наточена з таким смаком, до ельфа так і не дійшла. У вирішальний момент Фаеліан — сором'язливий, безпам'ятний, ослаблений Фаеліан — раптом згадав, що він майстер клинка, вихопив у нападника меча і провів бій на три сторінки, з піруетами, з дзвоном, і з волоссям, що красиво розвівалося.

Я перечитала це двічі. Ні. Не вірю. Жоден знайомий мені ельф не став би махати мечем, коли можна відкрити рота. Справжній ельф зустрів би нападника компліментом, за чверть години вони б вже пили удвох, а ще за півгодини нападник сам наточив би йому ту сокиру, подарував би на прощання ґудзик і вважав би це найкращим вечором свого життя. Меч. Три сторінки меча. Автор явно черпав знання про ельфів із гобеленів.

Якщо вже ти пишеш трилер, де ельф — жертва, то будь ласкава, нехай він страждає як слід. Ґрунтовно. З наслідками. А цей відбувся раною на скроні, яка до восьмого розділу перетворилася на «тонкий шрам, що лише відтіняв його красу».

Ельфи навіть у ролі жертви примудряються мати кращий вигляд за всіх у книжці. Це вже не література, це змова.

Я, між іншим, платила за кров, що холоне. Де, питається, мій ельф у кучугурі з обкладинки? Обкладинка обіцяла кучугуру. Обкладинка, як і деякі інші, обіцяла значно більше, ніж збиралася виконувати.

— Ну як книжка? — поцікавився Ілларіс десь на середині мого обурення.

— Слабенька, — чесно сказала я. — Авторові бракує життєвого досвіду.

— Якого саме?

Я подумала, як це сформулювати. «Він явно ніколи не прокидався в одному ліжку з нахабним ельфом, який поводиться так, наче…» — ні. Формулювання завело не туди ще на середині, і закінчувати його я не збиралася навіть подумки.

— Практичного, — сказала я і перегорнула сторінку.

Фінал добив мене остаточно. З'ясувалося, що пам'ять Фаеліанові стерла його ж рідня — з любові, аби вберегти від небезпеки. Усі поплакали, обійнялися, Ізабелла переїхала до ельфійських лісів, сокиру перекували на садовий інструмент.

Я закрила книжку і якийсь час дивилася на обкладинку. Жінка в плащі схилялася над ельфом у кучугурі, і тепер я знала гірку правду: вона його рятувала. Звісно, рятувала. У цих книжках їх завжди рятують.

Двісті сторінок. Одна наточена сокира. Нуль справедливості.

— Дочитала? — спитав Ілларіс.

— Дочитала.

— І чим скінчилося?

— Ельф вижив, — сказала я і відвернулася до вікна.

— Співчуваю, — сказав він таким тоном, що я так і не зрозуміла, кому саме.

За вікном тяглися поля. Я вирішила, що наступного разу куплю історичну хроніку. Там, принаймні, чесно пишуть у передмові, хто до кінця не дожив.