Глава 3

Я поставила миску з тістом для імбирного печива. Вчора пізно в ночі згадала, що потрібно заготовити його завчасно. Тому в час ночі, коли хлопці спали, я пішла на кухню, щоб приготувати тісто, з яким програлася годину, але спати пішла з чистим сумлінням та задоволена.

- А я забула про тісто.

- Нічого страшного. Я приготувала.

- Що ти вирішила зі школою для Максима?

- Кать, ми повертаємось. Я втомилася бути далеко від вас, не має з ким поговорити, часу на Максимку не вистачає я постійно в роботі.

- Це ж чудово! Якщо хвилюєшся, що перший час буде важко, то я тобі допоможу. Якщо хочеш хлопці підуть на той рік разом в школу. Нам буде легше, зможемо по черзі забирати. – радісно промовила я, в той час, як Даша була стурбована та не могла реагувати однозначно. І це зрозуміло, коли відбуваються зміни в житті ти не відразу розумієш чи на краще це. Потрібно спершу щоб пройшов час для адаптації.

Несподівано пролунав дзвінок у двері, від якого ми здригнулися.

- Напевно хлопці уже прийшли.

- Та вони ж тільки пішли колядувати, чому так рано, що сталося?

Я відчинила двері та завмерла від несподіванки. На порозі стояла моя найкраща подруга Ніка, з якою ми не бачились по відчуттях пів життя. На очі виступили сльози радості, але Ніка їх змахнула та промовила розкриваючи обійми.

- Невже ти не рада?

- Катя, я її ледве вмовив, ти навіть не можеш уявити яких зусиль мені це коштувало. Моя остання нервова клітина вийшла з чату. – промовив Вася у звичні для себе манері.

- Я так за вами скучила. – я стисла їх у своїх міцних обіймах. Нарешті попри все ми знову разом.

- Катя, ти, щоб чула, як він просив, щоб я приїхала, що шансу відмовитись у мене не було. Я тут почула від Васі, що у вашій сім’ї поповнення.

- Привіт, вони пішли колядувати. – з посмішкою вийшла з кухні Даша.

Вчотирьох ми в максимально короткий термін приготували святкову Різдвяну вечерю, яка за традицією мала складатися з дванадцяти страв. А також особливим атрибутом Українського Різдва був Дідух та солом’яний павук, який мені пообіцяла привезти мама.

У двері постукали і я поспішила відчиняти. На порозі стояли батьки Андрія та мої. Останні три роки вони живуть разом в сусідньому селі. Їм не так сумно, а ми не так переживаємо за них. Не пам’ятаю уже кому спала на думку ця пречудова ідея, але ми ще жодного разу не пожалкували.

- Привіт донечка, де мої внучата? – промовила мама Андрія, а в її руках уже були пакети з подарунками.

- У мами такі ж? – скептично запитала я й Аліса Євгенівна помахала головою.

- Ви ж наші найрідніші, як ми могли нічого не купити? – промовила сердито моя мама. – Ми ще домашню качку запекли, та струдель з горіхами привезли.

- Катя, можливо нам не потрібно було нічого готувати? Батьки про все самі потурбувалися? – промовила Даша та обійняла по черзі свою маму, а потім мою. Не впевнено з кухні вийшла Ніка.

- Нікуся, це ти? – промовила шоковано моя мама.

- Так, Галина Олегівна.

- Скільки часу я тебе не бачила. Як ти? Як батьки? Розповідай.

- Не стійте на порозі заходьте. – промовила я та ми всі дружно сіли в вітальні.

- Я була за кордоном. Спершу навчання, потім робота, а додому приїхала, щоб зробити сюрприз батькам, але вони зробили сюрприз мені. Тому я тут, а вони в Нью-Йорку. Приїдуть уже після Різдва, бо не має білетів.

- Ну хоч відпочинуть!

- Тук-тук чого це дядю Степана Петровича та тата на вулиці тримаєте? – промовив Андрій та потер свої червоні від холоду руки. – Хлопці ще хотіли колядувати, але ми з Артуром так замерзли. – в поле зору Андрія потрапили наші рідні та друзі, від чого він присвиснув. – Я навіть не сподівався, що сьогодні за святковим столом збереться уся родина. Я розуміла, що зараз Андрій більше натякав на Ніку та Васю.

- От бач ти не сподівався, а ми тут.

- Ого, як вас багато! – шоковано промовив Саша.

За великим столом сиділа уся наша родина. Ми дружно та радісно обмінювалися новинами з життя. Ділилися власними історіями. Показували фото на відео, що назбиралися за рік. Авжеж найбільше розповідей було у Ніки, адже сім років це не один день.

Душу нам зігрівало родине коло, а потім теплий глінтвейн. В далечині я почула спів колядників та пішла за смаколиками. Це одна з причин чому я люблю проводити зимові свята в Карпатах. Цю атмосферу не створить жодне інше місто. А їхній колорит, то взагалі окремий вид мистецтва.

-« Господарю, відчиняйте,

Коляду Ви зустрічайте!

Колядує Україна,

Колядує вся Земля!

За столом уся родина,

Ми, від батька і до сина,

Прославляємо усі Христа!...»

На порозі стояли дівчата, які кожен рік відвідували наш будинок, приносячи радість та гаму позитиву.

- Добрий вечір, дівчатка. Ви з новою колядою цього року завітали?! – щиро промовила я та пригостила їх солодощами.

- Так цього року з новою колядою завітали. – в один голос промовили дівчата.

- А ми їх сьогодні бачили! – емоційно промовив Саша. У цій позитивній атмосфері його сором’язливість поступово розвіювалась. Я знала, що мені потрібно дякувати Максу, адже він його вивів з рамок сором’язливості та замкнутості. До сьогоднішнього дня Саша не показував при нас жодних емоцій.

 Різдво дарує диво. І я, як ніхто інший, це знаю!