- Андрій ти усі документи взяв? - промовила я коли машина виїхала від нашого заміського будинку.
- Катюша, абсолютно усі. І копії та оригінали! За це не хвилюйся!
- А якщо Сашуня нас не приймить?
- Катя, ми зробимо усе, щоб він відчував себе частиною нашої, хоч не великої, але сім’ї. - промовив Андрій та з турботою поглянув на мене.
Після того, як у нас з Андрієм протягом декількох років не виходило завагітніти, я звернулася до лікаря, який поставив мені діагноз безпліддя. Сказати, що я була засмучена, нічого не сказати. Я була пригнічена. Андрій усіляко намагався мене підтримати. Протягом трьох років ми не одноразово пробували ЕКО, але це не давало результату лише травмувало мій і без того розхитаний емоційний стан. У відчаї та бажанні мати дитину ми дійшли думки про усиновлення. Довго ходити та думати не прийшлося. В першому дитячому будинку нашого міста я побачила маленького хлопчика п’яти років з русявим волоссям та трішки курносого. З першого погляду я прийняла рішення, а Андрія довго вмовляти не довелося. Довгих три місяці підготовки до всиновлення, тяганина з документами, курси з поведінки зі всиновленими дітьми й нарешті ми їдемо забирати Сашу до нас в сім’ю.