Зустріч

Наш зв’язок досі існує. Тепер я це знаю точно. І він теж це відчуває.

Він УЖЕ знає, що я тут, зовсім близько. Залишилося тільки знайти його.

На емоціях, я вибігла на широку вулицю й роззирнулася, знаючи, що коханий зовсім близько. Губи розтягнулись у щасливій посмішці, а серце радісно затріпотіло. Воно ладне було вирватися з грудей від нетерпіння і бажання возз’єднатися зі своєю другою половинкою. Лише боги знають, як сильно я за ним весь цей час сумувала. Як сильно потребувала його погляду, голосу, дотику, його гарячого дихання на своїх устах. Його міцних обіймів і солодких поцілунків. Всього Його!

Опинившись на початку якоїсь площі, я окинула пильним поглядом кожного прохожого. І, зрештою, зупинилася на одній до болю знайомій спині.

Він стояв у тіні самотнього дуба в компанії декількох вартових і – о боги! – мерані. Кінь, відчувши мене, голосно заіржав, і я кинулась бігти до нього, зігріта велетенським полегшенням.

- Не так швидко, дурепо! – мене піймали за волосся й боляче смикнули назад, приставивши до спини щось холодне й гостре. - Тільки смикнись – і я випущу всі твої нутрощі.

То був голос того незнайомого старигана. Звідки він дізнався, що я втікачка? Повідомили спільники? Чи впізнав завдяки зв'язаним рукам?

- Спробуєш застосувати дар – Неста отримає потрібний сигнал і переріже всіх дівок. Ми тонути самі не будемо. Але смерті кожної зостануться на твоїй совісті. Затямила?

Я мовчки кивнула. В очах починали збиратися сльози, та погляд відчайдушно не бажав покидати похмурої фігури Арсена. Він намагався вгамувати мерані, котрого прив’язав до дерева, аби той не втік. А кінь шаленів і намагався вирватися.

- Ні, – похитала я головою, дивлячись просто в очі тварині. Кінь послухався і вгамувався.

На мої зап’ястки тієї ж миті лягли важкі кайдани – і я відчула, що не маю більше доступу до магії. Отже, новий ризик може коштувати мені життя.

І не лише мені.

Мерані перестав поводитися галасливо, проте штурхнув мордою Сеттера, змусивши того обернутися. Чоловік окину площу похмурим поглядом і ненадовго зупинився на мені.

- Арсене… – прошепотіла я схвильовано, та коханий мене не почув і повів свій зір далі.

«Не впізнав» – вдарила в голову журлива, невимовно тяжка думка.

- Спробуй не привертати до нас уваги, – попросив тихо стариган, смикнувши мене назад.

Він наполегливо повів мене туди, звідки я кілька хвилин тому прибігла. Запхав у віз, частково забитий їжею, і рушив до місця перебування работорговців, як я підозрюю.

Шлях назад здався цілою вічністю, а невдала спроба втечі – насмішкою богів. Я була надзвичайно близька до возз’єднання з сім’єю, відчула смак полегшення на язику й ледве не вдавилася розчаруванням і розпачем.

Але це не означає, що я здаюся. Доки в мені б’ється серце, я буду боротися за свою волю.

- Трррр! – вигукнув старий коням – і ті зупинилися.

Почулися важкі кроки, а потім двері відчинилися й мене вивели назовні, прямо перед очі рудої стерви.
Та окинула мене мовчазним гнівним поглядом і вліпила смачного ляпаса. В роті з’явився металічний присмак, але гордості я не втратила. Лише зверхньо всміхнулася, тихо пообіцявши:

- Ти за це ще пошкодуєш. Ви всі заплатите за свої брудні вчинки!

Болем обпекло вже другу щоку.

- Без язика ти варта мізеру, але я не відмовлю собі в задоволенні, якщо твій писок видасть ще бодай один зайвий звук! – ледь не прогарчала жінка.

- Подібні висловлювання на адресу цієї жінки, швидше, забезпечать задоволенням мене, – почулося спокійне.

Проте в цій показній спокійності буквально кипіли найрізноманітніші емоції: злість, шаленство, недовіра, радість, страх… Я дивилась у найрідніші очі зі вселенським полегшенням і розуміла: впізнав.

Таки впізнав мене!