Втеча

- Доведеться вам цього разу зупинитися на ніч посеред лісу, – почулося невдоволене старече крехтіння. Дивно, я не бачила, щоб серед работорговців був хоча би хтось похилого віку.

- Це ще чому? – почувся голос рудої.

- До Престона заїхали чужинці. Озброєнні. Схоже, серйозні люди, – незнайомець гучно сплюнув і рвано закашлявся. - На них асенсарійська форма, але супровід марнамаський. Краще зайвий раз не ризикувати.

- Кепські справи! – схвильовано зауважив тлустий здоровань.

- Харчі хоч роздобудеш? – знову жіночий голос.

- Авжеж! Менш ніж за годину все принесу.

Розмова стихла, а я, навпаки, заворушилася. Асенсарійці – це добре! Навіть дуже! Знати б лише, в яку сторону бігти.

- Гей! Агов! Є там хто? – затарабанила я об стіну.

- Чого тобі? – почулося гнівне й приглушене.

- Мені потрібно в кущі. Терміново!

- Зачекаєш, – насмішкувате.

- Боюся, що ні. Живіт страшенно викручує…

У відповідь – тиша. Я вже подумала, що мене вкотре нахабно проігнорують, утім зачатки людськості в цьому створінні таки були. Замок гучно клацнув – двері відчинилися, явивши мені дивовижно яскравий захід сонця. За будь-яких інших обставин я б ним залюбки помилувалася, однак зараз час грав проти мене.

- Руки! – скомандував здоровань, діставши з-за поясу мотузка.

Кінцівки міцно зв’язали й під пильними поглядами інших работорговців мене повели у найближчі зарослі.

- Хочете, аби запах вам усю ніч лоскотав носа? – здивовано здійняла одну брову.

Невдоволено засопівши, чоловік мовчки повів мене далі. Ми відійшли десь на п’ятдесят метрів від табору. Не надто далеко, проте більше не дозволили.

- Сідай тут! – скомандували.

- Можливо, хоч відвернетеся?

- Чого я там не бачив? – хихотнув мужик.

«Збоченець!» – подумала я про себе й, хижо всміхнувшись, нарешті вдалася до магії. Я, звісно, могла застосувати її, щойно вийшла із клітки, одначе боялася, що не подужаю всіх зловмисників разом. А от з одним цілком упораюсь.

- Чому ти так дивишся? – запитав чолов'яга стурбовано-злим тоном.

Він увесь зблід і важко задихав. Його руки потяглися до верхніх ґудзиків старої сорочки й хутко їх розстебнули. З горла жертви вирвався здавлений кашель.

- Що ти… – почав було він, але раптом охрип. Упав на коліна й почав задихатися, хапаючись за шию. Комусь сильно не вистачало кисню. - Відьма! – прохрипів, перш ніж піти у відключку.

- Для вас залюбки нею побуду, – мовила я наостанок, а далі зірвалася на біг.

Гнала, не чуючи під собою землі. Ноги несли так швидко, що дерева обабіч злились у неясну пляму. Тілом пройшлася хвиля п’янкого адреналіну, як це було колись: тільки тоді я тікала від справжніх монстрів – кровожерливих лестригонів. Хоча ці нелюди нічим не кращі.

Десь за п’ятнадцять хвилин безперервного бігу я опинилася на околиці незнайомого поселення. Хотілося сподіватися, що це раніше згаданий Престон. Трохи віддихавшись, сховалась у тіні будинків і посунула вглиб містечка. Людей тут було доволі багато, а будівлі не виглядали бідними. Попри доволі пізню годину вулиці були жвавими, звідкись лунала музика, звучав дзвінкий дитячий спів.

Я почувалася розгубленою й дещо наляканою, адже чудово розуміла, що в цьому місці абсолютно точно є спільники моїх викрадачів. Отже, вартувало бути якомога обачнішою.

Проте миттю забула про власні думки, адже в грудях з’явилася тепла, приємна пульсація. Це було дивне, але цілком упізнаване відчуття.

Сюди завітали не просто чужинці.

Тут мій Арсен.