План дій

- І куди ж ці істоти прямують насправді? – поцікавилася гнівно, намагаючись розгледіти бодай щось крізь маленьку шпаринку між дерев’яних дощок.

- До Марнамасу, – сумне. - Звідти, об’їжджаючи Асенсару, до Кереванії.

Ох і далеко! Кереванія – людське царство, розташоване на далекому півдні за океаном. Не доводилося там бувати та й чула мало цікавого, тому оцінити ситуацію складно. Але й без того зрозуміло, що всі ми в повній ж… халепі.

- Як довго я спала?

- Зараз, приблизно, полудень, – тихо підказала вже інша дитина. - Ви пропустили сніданок, тож ми заховали вам трохи харчів.

Та, що заговорила першою, дістала з-за спини брудну тканину, в яку були замотані шматки хліба і ще якісь невідомі ягоди. Передала мені, сором'язливо додавши:

- Воду ми теж залишали, але дорога надто тяжка: інших мучила спрага.

- Нічого страшного. Й за це дякую.

Я спробувала вдати, наче мене не сильно турбує нове становище, однак воно турбувало. Ще і як!

- Гей! – прокричала я. - Мене хтось чує?

У відповідь почулося неясне бурмотіння й іржання коней.

- Я знаю того, хто віддасть за мене таку суму, що вам і не снилася, – продовжила привертати увагу своїх викрадачів.

Одначе ті мене відверто ігнорували.

- Ви й гадки не маєте, хто я…

- Мовчи, дівко! – по дереву нашої клітки раптом постукали чимось важким. - Інакше попіклуюся про те, щоб тобі дістався найнестерпніший покупець.

Колеги базіки знову голосно засміялися, й більше до мене ніхто не говорив, як би не старалася привернути бодай чиюсь увагу. Та це не змусило мене впасти у відчай. Я довго думала над тим, як учинити, і, зрештою, вигадала який-не-який план.

Вирішила дочекатися приїзду до Марнамасу, а там спробувати втекти. Ідея, як саме це зробити, вже зріла в моїй голові, от тільки окремі деталі досі залишалися неясними. Наприклад, куди саме мені бігти і кого прохати про допомогу? Як відбиватися в разі атаки когось із цих злочинців? Чи як шукати Арсена? Що йому говорити? І куди взагалі дівся мерані? Чи все з ним добре?

Та найбільше мене мучило небажання покидати бідолашних беззахисних дітей. Вони заслуговують на порятунок і потребують його не менше, ніж я. Не можна ось так просто заплющити на цю несправедливу жорстокість очі. Проте й залишатися тут – надто ризиковано: хтозна, що зі мною стане, якщо знехтую можливістю на порятунок. Не діяти – погано, й діяти – небезпечно. До того ж сама я нічим цим дівчатам не зараджу.

Тож вирішила ризикнути й пообіцяла собі, що обов’язково за ними повернуся. Звісно, якщо задумане закінчиться успіхом...

До Марнамасу ми прибули під вечір наступного дня. За весь час я лише тричі бачила денне світло: коли приносили сніданок і вечерю.

- Де мій кінь? – запитала я стривожено цього ранку, не побачивши й не відчувши присутності мерані.

- Втік, гадина, – скривив губи у хижому вискалі лисуватий тлустий чоловік середнього віку. - А шкода! За такого красеня гарних грошей ніхто б не пожалів.

Я лиш із полегшенням зітхнула й більше не озивалася ні до кого. Терпеливо чекала вдалого моменту для втечі й тихо молилася всім знаним богам, прохаючи їх про благословення та схильність.

З розмов зловмисників я зрозуміла, що вглиб імперії вони заходити не збираються. Подальший наш шлях пролягав крізь маловідомі прикордонні містечка, що охоронялися значно гірше, ніж центральні райони країни. Звісна річ, работорговці побоювалися вартових, адже з приходом до влади нового правителя старі порядки руйнувалися на очах, ненадійні особи звільнялися й на їх місце приходили чесні служителі правди й корони. Принаймні, так було за мого попереднього життя. І я відчайдушно сподівалася, щоб відтоді ніщо не змінилося.