От халепа!

Переді мною розкинулися нескінченні простори важкої пустелі. Цей виснажливий пейзаж не змінювався вже понад годину – так я здогадалася, що потрапила до рідного світу. Мені хотілося сподіватися, що ці землі належать Червоній пустелі, бо вибратися з неї було б набагато легше через наявність прямих шляхів до кордонів Асенсари або ж Сейнашу. Але в місцевості я геть не орієнтувалася, тому просто довірилася чуттю свого магічного компаньйона.

Мерані мчав, не шкодуючи сил і ні на мить не спиняючись. Проте я була не настільки витривалою, щоб рухатися без зупинок і бодай короткого перепочинку: в роті давно пересохло, а груди боліли від важкого дихання. Тому щойно з-за дюни показалося світло від вогнища, – а година була вже доволі пізня, – я злізла з магічного створіння й наказала йому бути тихим.

Обережно підійшла ближче й придивилася до компанії гучних людей. Схоже, то були якісь купці або ж звичайні мандрівники. Декілька чоловіків у компанії двох жінок обсіли багаття, на котрому варилося щось їстівне, й наспівували якісь малознайомі мотиви, граючи на дивному струнному інструменті. Позаду них стояло кілька верблюдів і три яскравих вози-будиночки.

Трохи поспостерігавши за ними, вирішила, що боятися нічого й узялася спускатися. Незнайомці миттю мене вгледіли й насторожено повставали зі своїх місць, ухопивши зброю – гострі шаблі, чиї леза були виготовлені із дивного мутного темно-сірого матеріалу.

- Стривайте, я прийшла з миром! – здійняла руки вгору, показуючи, що беззбройна. - Я не ворог.
Сказала і подумала, що, мабуть, ці люди мене не зрозуміють. Не всі в цьому світі володіють асенсарійською, і шанс, що мені пощастило натрапити на земляків або ж поліглотів, надто низький. Проте хотілося вірити, що мене все-таки зрозуміють. Бо вертатися до світу мертвих аж ніяк не хочеться, та й вмирати не надто приємно.

- Що це таке позаду тебе? – після декількох довгих секунд мовчання мовила до мене одна з жінок.

Руде пишне волосся важкими кучерями спадало їй на тендітну спину, сховану під яскраво-червоною тканиною блузи, чий низ ховався під численними шарами кольорової спідниці.

- Це мерані – мій кінь і вірний друг. Він абсолютно безпечний.

- Тварини друзями не бувають, – хихотнув пузатий дядько, заховавши свою зброю у піхви.

- Що ти забула в пустелі? – знову озвалася з підозрою жінка.

- Я заблукала, – відказала часткову правду. - Мені потрібно дістатися Асенсари.

Другий чоловік присвиснув.

- Далеко ж тебе занесло.

- «Далеко» – це куди? – поцікавилася з острахом.

- Саме серце Червоної пустелі. До Асенсари ще два дні подорожі. Можеш до нас приєднатися, ми саме туди прямуємо, – запропонував інший чоловік.

- Справді? Це так люб’язно! Щиро вам дякую! – я ледве не розчулилася від щастя.

Серце зайшлося у схвильованому танці, вартувало уявити, що за декілька днів я побачу свого сина й коханого чоловіка. Цікаво, як вони поживають? Скільки взагалі часу пройшло з моменту, як я… померла? Чи не прийду я надто пізно? Чи приймуть вони мене?

На душі миттю зробилося гірко й тривожно. Мною заволодів страх. Що як на мене ніхто вже не чекає? Що як пройшли роки, й тепер Арсен кохає іншу? Що як мені не повірять і не впізнають? Як мені тоді бути?

Залишається вірити, що боги й тут проявили своє милосердя.

- Ось, випий трохи, – руда компаньйонка простягнула мені глек із холодною водою.

- Спасибі! – всміхнулася їй, міцніше огорнувши себе ковдрою, й жадібно припала спраглими вустами до посудини.

Вночі у пустелі ставало холодно, голод і спрага мене вкінець зморили, тому не знаю, як би вижила в цьому місці без допомоги цих добрих людей.

Під тихі пісні компанії сон мене швидко скорив. Я не бачила жодних снів і спала так міцно, що, отямившись, не одразу збагнула, де я і котра зараз година. Втім, уже за мить мені вдалося відповісти одразу на обидва запитання.

- Що відбувається? – прошепотіла хрипло й знервовано, усвідомивши себе зачиненою в компанії декількох зляканих геть юних дівчат.

- Вас, як і нас, викрали работорговці, – стиха й боязким тоном промовила одна з них. Схоже, найстарша. На вигляд дівчинці було не більше двадцяти.

Я здригнулася.

Мною поволі заволоділа шалена злість. Та як ці пройдисвіти сміють так обходитися з цими юними істотами, ба більше – брати в полон імператорку… Думка обірвалася, бо я миттю згадала, що більше нею не є. Принаймні зовнішньо. Очевидно, що обличчя ніхто не впізнав, інакше не стали б допомагати (хоча яка це взагалі допомога?). Але ж душа моя належала й досі належить Алані – володарці Асенсари. Отже, ці нелюди щойно самі підписали собі смертний вирок.

Присягаюся, я покараю кожного, щойно тільки виберуся звідси і знайду Арсена.