Скільки ніг у кролика?

Доведеться висловитись доступніше. Це ж військові. Вони тупі, десу.

-Аааа, боляче, ви здуріли! - не знаю, чи досить жалісно. Я майже не прикидаюся. Бо таки боляче.

-Ти хто, як ти сюди проліз? - наді мною здоровенні берці, в них ноги в камуфляжних штанах. Явно хтось витратив на бодіформінг три місячних оклади. І тепер взуття й форму шиє на замовлення. Бо стандартної форми на такі габарити не буває. 

Хто я? Я - це я, шонеясно, десу?

А хто цей ведмідь у камуфлі? Від кого він камуфлюється в гіперпросторі, от мудло.

-Відповідай, бо зараз викину через рятувальний шлюз. - ведмедище привітно штурхає мене берцем просто у зламане ребро.

-Ок Тек Ен я, не треба мене в шлюз. Я знайшов коробку, заснув. Що ви зі мною зробили,  нелюди, десу? У мене все болить, он крові скільки. Я боюся крові…

-Ок що? - допитлива ж яка ця дівчина. Але, мабуть, глухувата.

-Нічого. Просто Ок, десу.

-Диви,  Семе, - каже дівчина  здоровилові. - то заєць з Аматерасу. Ці аборигени всю дорогу своє десу кажуть. Ввічливі задохлики. Його разом з консервами в ящику завантажили. 

-Які зайці, командир! То шпигун, няня-дзе, я читав про таких в інструкціях. - вумнічає Сем. І  де ж хвалена військова субординація?  Як він розмовляє з командиром - це неправильно!

-Сам ти шпигун, а я заєць. - простягаю дівчині плюшеву цяцьку, яку насправді мені дівчата подарували на день якогось Валентина.

Дівчина приймає презент і посміхається. Вгодив?  

Що ж, тепер я маю повне право взяти у них Чорне Серце - на обмін. Коли ми його наздоженемо  й відберемо.  Сьогодні ж Валентин, треба обмінюватися милими сувенірами, як я зрозумів.

-Диви на нього, он усі п'ястуки збиті. - нагнітає здоровило. - Він зараз як скочить, як ребром долоні поведе - і все, ми трупи. То їх бойове мистецтво руки-ножиці чи що.

-Ок, скажи, будь ласка, звідки в тебе такі збиті руки? - а голосок  у неї  приємний. 

Дівка з наших? Очі з піднятими зовнішніми кутиками, посміхається, ввічлива. Невже теж дочка самурая?

-Ні, що за дурня, Ок, прийди до тями. То бодіформінг. Модно, мабуть, у цьому місяці. Давай уже, працюй, а то справді викинуть, внідряйся. - ласкаво матюкає мене внутрішній голос. Інтуїція його звати.  Ох і меткий. Майже ніколи не помиляється. 

-На конвеєрі працюю, десу. - тягну жалісно, не казати ж що той принц, якого я мав підмінити, тренується  по півдня у бойових мистецтвах. -  Працював тобто. Руду перебирав, там треба очищати від піску  породу.  Стукнеш по камінцю, камінець очиститься. Тільки мене виперли. Не міг уже швидкість підтримувати. Росту. Їдла не вистачає. Слабкість постійна від голоду.  Набрали замість моїх одноліток  молодших пацанів. А нам вказали на вихід. Я й пішов, ангар якийсь побачив,  там коробка, заліз, щоб зігрітися, десу. А ви мене побили, ребра поламали. Ще й знущаєтесь.

Дівчина в камуфлі дивиться жалісно, зайчика притискає до того, що у неї замість бюста. Буває мінус перший розмір? А, то не важливо. Пожаліла голодного мене. От і молодець.

-Викидайте уже в той люк, звірі. - піддаю жару. - Мені все одно не вижити. А бити дитину нащо? Садисти ви, десу.

-Не слухай його, командир. - нудить ведмідь. - Вони пів життя, як діти на вигляд. Не може такого бути, щоб коробку занесли з ним.

-Ну давай, чого чекаєш, вояко. Замахнись. - подумки навіюю цінну пораду.

А краще нехай вдарить. Чого вже тепер, і так ребра зламані. Вона дівка, пожаліє дитину, а на здоровила розсердиться. А якщо він не замахнеться,  дівка йому може й повірить.

Тільки він не хоче, амбал здоровий. Стійкий до ментальних втручань. Або   блаародний.

Все самому треба робити. Ну як завжди. Ніхто не обіцяв, що буде легко. 

-Де я? - закочую очі під лоба. - Хто ви? Що ви зі мною зробили, десу? Я хочу додому, там у мене заникано їдло. Рамен, знаєте?  Заллєш окропом, ото смакота…

-Ти бачиш - він голодний! Диви, який худий, ребра видно. Що він тут може нам зробити, він на ногах не тримається, який з нього шпигун?

От молодець ця дівчинка. І що приємно - ніякого бодіформінгу.  Все натуральне. Ніякого секс-апілу. На вулиці побачиш - не запам’ятаєш. І добра.  Зайця у мене взяла і тримає в руках досі. 

Таких дурити соромно, але легко.

-Командире, викиньмо цього кролика у шлюз. - Сем показує на мій сувенір. -  Там може маяк. І по нас зараз вдарять з усіх калібрів.

Ох ти ж ведмедище дике. Тебе самого треба в люк. Здогади він тут буде здогадувати.

-Це не кролик, добра дівчино, а заєць, десу. - кажу і віддано дивлюся в очі.

-А ти звідки знаєш, шпигун нещасний? - презирливо питає штурман Сем.

-У нас на Аматерасу це всі знають, десу.

Знайшов, що спитати, придурок, тих звірів уже пару тисяч років немає в природі. Одні ритуальні ляльки на Валентина продають. Але я відповім, мені не важко.

-У кролика шість ніг, а в зайця чотири - кажу авторитетно. Що, з’їв? Ще не народився ведмідь, який мене зіб’є з теми. 

Дівчина дивиться на мене уважно й з деякою повагою. Ботан ботану око не виклює, отак. До речі її лице мені все ж ніби знайоме. Якщо так можна сказати про настільки невиразне обличчя.  З тим бодіформінгом не знаєш, чи ти вчився в одному класі з людиною, чи просто в перукарні бачив рекламу нового образу зі знижкою в 50%.

Та і пофіг.

Зараз буде моя улюблена фішка зі зваблення. Агент 007 мною б пишався. Або заздрив би. У них кавомашина не працює. Бо трохи пошкоджена під час зламу. Вона налаштована була варити каву, як тільки двері відчиняються. А я відчинив їх трохи неправильно. З ноги, десу.

От зараз поремонтую, вона мене й залишить тут юнгою, бо я корисний.

Звідкись долинає тихе гудіння, що стає все гучнішим.

О ні, тільки не зараз! 

Ремонт їх зламаної кавомашини відкладається, бо звучить сигнал тривоги.

-А що я казав, командир! - волає здоровило в камуфлі й нарешті хапає мене за комір і трясе щосили. - А ну кажи, де маяк, бо зараз вилетиш у відкритий космос.