Зайці починають і ...

От правду кажуть, у  військових голова - тільки щоб кашкета носити, бісять вони мене. Тобто він мене бісить - ведмідь Сем, що сюди  притяг вибухівку бо на шару роздають.

-Відчиняйте швидше шлюз, ми ж не знаємо, наскільки там таймер встановлено, десу. - не витримую я.

Дівчина тицяє у свій брслет вже кілька секунд, але нічого не міняється. Те ж саме робить і вайло в камуфлі. З тим самим результатом.  Вони дивляться одне на одного в гніві й розгубленості.

Мені ніколи слухати їх сварку.

Зриваюсь з місця й біжу назад до кейса. Може встигну. А не встигну, хоч зігріюся.

Виграний в лотерею пекельний чумайдан все ще завиває і блимає, як в тій рекламі про аргумент для конкурентів.  Кладу на нього руки.

Тааак. Тут трохи вібрує, пересуваю мізинець туди.  Натискаю  стільки раз, скільки було ледь вловимих поштовхів. Виття переривається. Замість нього чується тікання  - це  типовий зворотний відлік.

Гм. Невдалий результат - теж результат.  Веду пальцями до хитрого замку під кришкою. Ну, поїхали десу.

Бували в моєму житті й  більш жахливі хвилини, скажу я вам по секрету. Колись на сержантських курсах я не так акуратно, як хотілося сержантові, заправив постіль. І вона пів хвилини дивився на мене до того, як оголосити покарання. Ото був непозбувний жах, десу. 

Але й це тікання й гра на випередження із замком були не з легких. Нарешті секунди, що швидко змінювали цифри від 59 до 0 завмерли на позначці 3.

А непогано. Можна видихнути. Раціонально було б зараз викинути кейс у той самий відкритий космос, про який так довго торочило те бодіформоване камуфло.

Але я би був не мною, якби не довідався, що ж там всередині. Чим нас намагались вбити, десу.

На вияснення цього у мене пішла майже стандартна година.

І один раз все могло накритися самі знаєте чим, бо військову посудину сильно трясонуло, і я зловив кейс майже біля підлоги. Причому так, що там не сколихнувся жоден датчик рівноваги.

Мої надчутливі пальці продовжували вловлювати найменші сигнали й відключати з’єднання.

Було тихо, як в братській могилі мої сподівань на наступне підвищення у черговому званні.

Що ж. Місія провалена.

Капітан з обличчям, яке неможливо запам'ятати й мінусовим розміром бюста разом з тупорилим штурманом відвалили без мене. Мабуть, відчинили шлюзову камеру нарешті.

Їх важко винуватити. Там повітря і їжі й на двох не дуже багато. А де ми вийшли з підпростору - невідомо. Й скільки днів добиратися до найближчої бази - теж.

Ех. Ящик консервів мені б тут дуже згодився. Але він зараз лежить в калюжі мастила на базі космодесанту. 

Що ж. Все одно робити нічого. І я продовжив розмінування кейсу.  Навіть не знаю, може краще б він підірвався? Було б боляче, але швидко. А  помирати голодною смертю довго і нудно.

Без штурмана й капітана я тут  пропаду. Не на то вчився, щоб орієнтуватися по зорях і водити десантні боти. Можу зламати, можу поремонтувати. Водити не можу. 

А як не можу, то і заб'ю на це, десу.

Ще пару легких рухів і кришка висвітила "Ок!"

Відкривати?

Не на того напали, я ще раз усе перевірив, від'єднав ще пару з’єднань.

Здається все. Залишок свого життя я розбиратиму механізм підривного пристрою, що схований там, в кейсі. У мене буде цікаве закінчення кар'єри. А може і яскраве, якщо рвоне.

Могло бути й гірше.

Я вже  майже придумав, що саме може бути гірше моєї ситуації, як тут за спиною вчулися легкі кроки.

Ах ти ж... Космічні привиди справді існують!

І плачуть. Носом шморгають.

-Ти тут? - голос приємний, хоч і хрипкий, бо плакала.

-Тут, командире. Де ж мені ще бути.

-Тоді допоможи мені розв’язати руки.

-Чиї?

-Може ти повернешся і сам побачиш, чиї? -  питає ущипливо. А швидко ж вона заспокоїлася й одразу взялася командувати.

-Я не можу, командир. У мене кейс в руках. Недорозмінований.

-Так постав його на підлогу. Більше поштовхів не буде. - сказала вона і дуже помилилася до речі. - І розв'яжи мені руки, нам треба вибиратися звідси, об’являти в розшук дезертира і продовжити пошукову місію. Про яку тобі знати поки що не можна. Я тебе мобілізую і приводжу до присяги. Бона це  є військова необхідність.

І привела, можете не сумніватися. Тепер я не агент військової розвідки 000, майже повний генерал. А рядовий десанту імперії Хенк, він же Заєць. Це саме те, що я називаю кар'єрним зростанням, десу.

-Він втік з запасом їжі й води. У нас не так багато часу. - повідомила мені військову таємницю командир Мері Сью. Бо я ж уже присягнув. Тож не скажу нікому, як вона облажалася.

Ну я звісно розвернувся, поставивши кейс на підлогу максимально обережно.

Була велика спокуса зв'язати її й доставити у штаб розвідки разом з Чорним Серцем, яке ми ще не повернули. Тоді б премія була моя. 

Але  я дав присягу. І ще - вона вміє водити цю калошу, а я ні.

Тому розв'язав руки, вислухавши, як Сем її підло вирубив, коли вона відвернулася, і втік. 

Ми пройшли у рубку. Я йшов  з кейсом на витягнутих руках, бо все одно робити нічого, а їй некомфортно без другого пілота.

В цілому тут  було затишно. На панелі сидів сумний заєць. Капітан Мері щось набирала на пульті, лаялася, що і тут дещо важливе виведено з ладу. Мабуть, Сем давно готувався втекти.

Давно не давно, а Чорне Серце пропало з музею позавчора.

Мене ж за ним  послали, а не втішати сумних дівчат?

І тепер треба наздогнати придурка Сема. Бо Чорне Серце - це вам не кейс для розборок з бандюками. То штука тонка, делікатна. І може знищити всесвіт і околиці при неправильному підході.

-Так ти й правда шпигун? - спитала вона вбито.

-Правда.  І що? 

-Нікому не можна вірити, ні-ко-му.  Ти був такий нещасний. Пожаліла тебе, а ти шпигував за нами. Всі ви такі.  Ми з Семом були заручені. Мали побратися сьогодні. На день Валентина. А тут як раз тривога на базі. І тепер он що.