Двоє зайців і таємна місія

На станції всі відмічають день Валентина. Замовлено піцу, дівчата  роздають м'які іграшки, всіх цілують і ніхто навіть не удає, що працює сьогодні.

А я працюю, тримаю під пахвою плюшевого зайця і ламаю захист військового корвету, що має стартувати через пів години. Його екіпажу теж сьогодні не вдасться відсвяткувати день закоханих. Не знаю, за що мені цей Валентин підклав таку свиню. 

Не встигли ми в обідню перерву відкрити коробки з піцою, а дівчата з  техпідтримки всіх перецілувати, як наш Старий отримав якусь звістку.

Мене вмить висмикнули з-за столу,  авансом вручили Пурпурове Серце за ще не відоме завдання і плюшевого зайця й змусили працювати у свято.

І за це мені хтось заплатить. Можливо навіть кров’ю.

Я саме готувався до проникнення в сім'ю  монарха з непідконтрольного Імперії світу.  Вивчив мову, історію, місцевий етикет, мені змінили зовнішність. Тепер я, в образі наступника трону, тренував  його ходу й акцент. Це саме по собі не легко. А я ще й не обідав. 

Так не поводяться із цінними співробітниками, от що я про це думаю. Але як раз про це мене ніхто не питав.

Старий мало не спав у своєму величезному кріслі, так йому було нудно. Не знаю, чи він взагалі мене слухав.

-Завдання зрозумів?

-Зрозумів.

-Повтори.

-У зв’язку з  викраденням каменя сили під назвою Чорне Серце з музею артефактів раси Мандрівників забезпечити повернення пропажі в музей через наш відділ. Для цього непомітно проникнути на корвет наших сусідів, прослідкувати, щоб вони  не проґавили артефакт і злодіїв. Технічно перехопити Чорне  Серце, на заміну військовим залишити поздоровлення  із днем Валентина від нашого відділу і сюрприз - плюшевого зайця.

Шеф розвідки кивав, а може куняв. Я продовжував говорити. Бо може це перевірка, а не пообідній сон.

-За даними внутрішньої розвідки на базі військової розвідки буде влаштована імітація нападу, щоб відтягнути початок погоні за викрадачами. Цим треба скористатися для зламу корвету  і проникнення.

Старий відкрив одне око. Зовсім не сонне. Я терпляче повторив те, що уже казав, трохи іншими словами.

-Мені наказано допомогти екіпажеві знайти артефакт, заволодіти ним і доставити у відділ в найкоротші строки. Залишити військовим сюрприз і дружні побажання від розвідки. За всяку ціну запобігти активації артефакту.

Начебто нічого не пропустив.

Бос скривився, наче розкусив капсулу з ціанідом. 

Не подобаюсь я йому. Ну то й посилав би когось іншого. Мне пів року готують до серйозної справи. 

А  наш дідуган вирішив на старості років заробити надбавку до пенсії й вкрасти перемогу з-під носа в імперської десантури.

І моє підвищення накриється звіздою, якщо не добуду ту музейну цяцьку. І взагалі все накриється.

Знову терористи або релігійні фанатики  хочуть всіх залякати.

Ну й дурні. Ясно ж - як знищать галактику, а може й всесвіт, то нічим буде правити й ні з кого брати викуп.

Тому  й знищувати не будуть,  тільки залякуватимуть

Козли. Не сидиться їм спокійно  навіть у свято. Як раз хотів взнати, що святкуємо, що то за Валентин і нащо зайці. А тут викликали, і уже не актуально. Бо я тепер нічого не святкую.

Щеф мовчав і дивився невдоволено. Він що, проспав мою доповідь?

Ще раз переказав легенду для військових.

Повторив координати баз тих терористів.

Бос пограв бровами, натякаючи на те, що можу йти й працювати, а не стовбичити тут і заважати важливій роботі.

Ну я й пішов.

Воно й не далеко, відділи поруч,  ангари теж.

Поки військові святкують, добрався до об'єкта, став потроху ламати захист. 

Тут і сирена ввімкнулася.

Точно - запланований напад на базу сусідів.  Значить є ще трохи часу. Бо зламати код  важче, ніж я думав. Нічого не  виходить уже пів години, аж зло бере.

-Чуєш замок! Ти перестанеш нарешті мене бісити? Відчиняйся, тупа скотина, чого тобі ще треба, в дупу поцілувати? - шепочу і тисну на ще один варіант паролю.  Звісно мені ніхто не відповідає. Як неввічливо.

Я ж всі паролі ввів, усі закладки обійшов. 

-Та ти  завис, замок надрозумний, чи що?

З усієї злості проводжу маваши п'яткою по позначці входу.

 Ахха! 140 фунтів малувато, але як добре прикласти, то подіє. Іноді навіть на замок.

Так от  у чому справа! Ой-йо. Як невдобно вийшло.

-Вибач мені, замок, вибачте мені, двері. То не ви, то я тупа скотина. Треба було штовхнути двері вбік, щоб відчинилися, а не битися ногами.

Ото навигадують. - “не можна проникнути”. Руки у вас кривій й голова не варить.

Хоча… 

Не можна то й не можна. Я й не проник. Мене тут і близько нема.

Тільки треба щось приблизно моєї ваги викинути звідси. Бо ще датчики викажуть наявність зайвої маси.

Звісно як ця дівчинка зверне увагу на датчики маси.

А вона зверне. Вона уважна, аж страх. Синдром відмінниці, мабуть, у неї. Її навіть свої звуть Мері Сью.  Таких вумних ніхто не  любить. Особливо я.

Ага , ви праві, десу. Двом вумним в одному приміщенні не місце.

Що б таке викинути за борт? Тут не може  бути непотрібного. Хоч би  собі не нашкодити - в підпросторі взяти потрібне не буде звідки.

Ага, он скільки консервів напакувала капітан Мері Сью. На рік вистачить. 

От їх і викинемо, що таке 60 кіло - ящик всього. Кидаю ящик в калюжу під корветом і займаю місце консервованої баранини. Комірчина як раз до моїх вдвічі зменшених габаритів. Темно, тихо. 

А тут нічого так.  Затишно.

Пів діла зроблено.

Тепер сиди й чекай, а як це наворочене корито ввійде  у гіперпростір, то можна й вилазити. 

Або краще хай вона сама знайде голодного забитого підлітка, що втік з дому, а консерви відкрити не вміє, от така я тупендя.

І звісно закоханий у прекрасну офіцерку до нестями й з першого погляду.

Вона ж повинна бути красунею? Зараз усі красуні, плати гроші, півдня в клініці - й ти такий, як сам хочеш, а не як природа зробила.