Асистентка, а не рабиня

НАДІЯ

– Теж мені, знавець шлюбних шахраїв знайшовся. –  сказала я, щоб залишити останнє слово за собою. –   Бери ноут, я нічого в тій купі файлів не шукатиму. Знайшов безплатну рабиню.

– Не рабиню, а асистентку. І не безплатну. А із зарплатою та наданням житла. Так що шукатимеш по годині в день. І я теж, коли буде час. Бери, що хотіла звідси взяти. – він гидливо оглянув мою затишну кімнатку, наче знаходився на помийці.

– Одяг я хотіла взяти. Не ходити ж мені, як твоя бабуся.

– Що, старомодно?

– Яке там старомодно. Статусно. Стиль старих грошей. Я ж не володарка клініки, а першокурсниця на бюджеті, якій і стипендія не світить. Не можу ходити в шмоті, який може вартує, як річна стипендія.

– Може й більше. Тільки то все одно. – кивнув він і продовжував гортати бабусині нотатки. Може тому був неуважний і говорив дивне. – Ти й у піжамі на снігу мала вигляд принцеси на горошині з похмелюги. Типу ніби саме так і треба в таких обставинах.  Я взагалі думаю, той Денис тому на тебе й повівся. Вирішив, що ти наївна принцеса інкогніто. Знаєш, як пишуть – маєш дорогий вигляд чи щось таке.

– Ідіотки пишуть. Наче про повій. – пирхнула я, складаючи стопкою те, що вибрала з шафки.

– Ну сенс ти вловила. Так от, у тебе саме такий вигляд. Провінціалки з Крижина не так поводяться. І вони б від твого Дениса з вереском втекли. Їх же мами попередили про столичних мажорів, що пограються і кинуть, ще й посміються. А ти сама можеш погратися й кинути. І це видно. Якщо мати досвід.

– З чого це видно? Денис недосвідчений, виходить? І я не з Крижина. Я звідси. То бабуся там працює. Чого став? Я уже. – сказала, щоб перервати потік дурниць.

– І це все? – подивився він на кульок з моїм одягом. –  Ти все в кульках носиш?

– Все. Зручно. І кульок не одноразовий виходить. Це екологічно. І я не твоя бабуся. Не маю потреби переконувати клієнтів у високому статусі. Двоє джинсів, три светри, шкарпетки й спідня білизна. Що ще треба? Вчасно переш і завжди в порядку. Пралка є, проблем нема.

– Ну я не те щоб критикую. – сказав цей критикан із сумнівом. – А де сукні й все таке дівчаче?

– Нащо вони мені взимку?  В Мак Даку не треба, на лекціях теж. Навіть шкідливо, якщо начальство або преподи жінки. Перед твоєю Модестівною краще з’являтись в старому, нечесаною і з підбитим оком. До речі у твоєму випадку це теж може спрацювати. Не дякуй.

Він звісно і не подякував, зате мимоволі доторкнувся до вилиці. Синця там на мій подив не було, але набряк ще тримався.

– А як ти збираєшся зваблювати Костика? –  з непідробною цікавістю спитав цей містер логіка. – Він не зацінить нечупару з підбитим оком. 

Ах ти ж. Хто тільки що казав, ніби я принцеса, що б на себе не вдягла? Л – логіка, ага.

– А що, він, ще нє? – поцікавилася обережно. – Мені здалося, як чоловік рве на тобі одяг, то він уже.

– Він уже, коли купляє тобі одяг. А перед тим – обручку.

– Оу. Мудрість вирік. Не треба мені нічого купляти. Нехай рахунок відкриє.

– Виходь уже, фантазерка. –  Олег подав мені куртку, наче то був соболиний палантин. –  В машині розкажеш, що ти купиш на грошики Костика. Мріяти корисно. І фантазуй без дріб’язковості. Мені його грошей не шкода.

– Серйозно? Не боїшся? –  я всілася на переднє сидіння, кинувши кульок на заднє. – А я ж буду твоя зла мачуха, раз Костик вітчим. Він же тебе всиновив?

– Не знаю. Скоріш за все. Треба в бабусі спитати. Він продуманий. От раптом я раніше помру, і йому дістанеться моя доля спадку.  

– Ха. А я її в нього виманю. Як Таська. Так от, перше, що я куплю… Перше…

Я не встигла вирішити, на що перше варто витратити гроші, які подарують на весілля, як з кишені куртки пролунав дзвінок.

– Згадай Таську, от і воно. – розсердилася я, бо вона влізла в мої блакитні мрії, і я через це забула, поїду на Маямі, Багами чи на Гаваї.

– Давно не було. – вперше за вечір згодився зі мною  Олег.

Я піднесла телефон до вуха, досвідчено не сильно притискаючи. І правильно зробила.

– Що сталося, нащо мені робити опис майна і писати, що нічого не пропало? –  заверещала Таська. – А раптом пропало?!

– Ну зайди й побачиш. Хоча ті двері можна вибити лише танком, я думаю.

– Майстер туди заходив? А ти, ти заходила? – ніхто мене звісно не слухав.

– Заходила, коли брала твою камеру. Ти сама мене попросила. Якщо це можна назвати проханням. – визвірилася я. – Що тобі від мене треба? Я уже написала, що у мене все на місці.

– Та що там в тебе красти? – аж захлинулася Таська.

Хоча насправді це звучало як Да що дам у дебе  красди. Видно застуда в неї серйозна. 

– Ну так і в тебе наче тільки камера й була з цінного. А тепер її уже нема. А ти це і так знаєш.

– Я не можу приїхати. Не доходить?

– Чому не можеш, хворієш? – спитала, щоб перевести тему. Та не на ту напала. 

– У мене ключа немає. А хазяйка в клініці ще. У неї теж поки що нема. –  якось дуже поспішно пояснила Таська.

– Тримай в кусі. Мені так цікаві твої проблеми. – мій сарказм міг би вбити слона або принаймні коняку. Але на Таську не справив жодного враження.

– Не до тебе мені. Я теж в… в клініці. А квартиру опечатають, поки я тут лежу.

– Ну й нехай опечатають. Що такого? Або напиши їм, що все на місці. І вишли телефоном фото розписки. – порадила я. – Теж мені проблема. Ти скажи, коли гроші забереш. І поспіши, щоб я не витратила нічого. Знаєш, у мене зараз…

– Не грузи мене своїми проблемами. – повернула мені комплімент Таська. – Я скоро передзвоню. 

– От і чудово. Тільки ж хазяйка теж не тут. – мстиво нагадала я. – І вона не зможе перевірити, чи все ціле. Й розписку навмання не писатиме.

– І як я тепер зайду до себе?

– Поліціянту скажеш, він зніме пломбу. – сказала я, знаючи, що як раз поліції вона точно нічого не скаже. А сама в цей час думала, що за пломба, чого опечатають і чого Таська так казиться? При нас нічого не опечатували.