А що ти пам’ятаєш?

ОЛЕГ

– Чуєш, а який буде фемінітив до слова альбатрос? –  спитав я недбало, щоб приховати незручність від того, що асистентка побачила мене під час бійки і одночасно щоб згадала – ми ж нібито партнери, а вона поводиться неправильно.

Надія задумливо подивилася на стелю, потім на свій не зовсім бездоганній манікюр, і нарешті глянула мені в очі, наче просто в душу.

– Якщо це була підколка, то вона вдалася. – відповіла ображено. – Можна сказати самиця альбатроса або самець чайки. А от самець курки не скажеш. І самка півня.  Хотілося б знати, що цього разу викликало у мого боса приплив дотепності?

– Те, що дехто поводиться, як самиця півня. Мені тільки що подзвонили з деканату. Я зранку попросив методистку подивитись особисту справу Дениса Лося з першого курсу мистецтвознавства.

–  Так от що це було. –  дещо невлад відповіла моя асистентка.

– Що?

– Ну оте ваше – Так і є. Це все змінює. Крім того, що я … І щось про шкуру.

– Я таке казав? – моє здивування перевершив лише праведний гнів на цю нишпорку. Бо я не ховався і говорив голосно. От тільки не пам’ятав, ніби говорив те, що вона повторила. –  А ти в курсі, що свою присутність треба якось позначати, коли люди не знають, що ти поруч і ведуть бесіди через телефон?  Можливо не призначені для сторонніх вух. – спробував одразу і пояснити, і спитати, і провести виховний момент.

Вийшло так собі. Бо в цієї дівчини виявився цілий арсенал вивертів на всі випадки.

– Я знаю, що підслуховувати не можна. Вірніше така можливість є, але це вважається аморальним. –  одразу вказала вона на двозначність ситуації. – Ну якщо ти не шпигун і не підслухав раптом змову  злодіїв і не запобіг якомусь страшному злодійству.

Я закотив очі під лоба.

– Три покоління гри зі словами дарма не пройшли. Все ж ти наче народжена бути філософинею. І що ж ти вирішила – що я злодій, чи що ти шпигун?

– Я нічого не вирішила. Я позначила свою присутність. Тобто голосно говорила із дзеркалом і почула вашу телефонну розмову. Тобто я не знала, що вона телефонна. І злякалася до гикавки. А потім…

Все ж з головою у неї щось не те. І оті вчорашні перепади настрою, і оця маячня.

– Не торохти. Я теж уже злякався. Ти ж наче вчора головою не вдарялася. – перепитав на всяк випадок. 

– Ні. Немає гулі й нічого не болить.

– Таке буває. Покажи потилицю. –  скомандував я на свою голову. – Там може бути синець, а ти втратила чутливість. Зараз тебе ще спаралізує.

Я нахилився над нею і спробував пальцями розсунути її волосся. Воно наче було не сплутане, але я заплутався і завис. Пахло від неї звичайно – мигдальним шампунем для гостей, ящик якого я сам і замовляв. Але й ще чимось, від чого пальці перестали мене слухатись і ніяк не могли дістатися до шкіри.

– Ой-ой! –  заверещала та ненормальна.

– От бачиш, а кажеш не болить. 

– Якби я вас так смикнула за волосся у вас би теж заболіло.

 Я знову смикнув, тепер уже навмисно, і вивільнив руку. Нащось підніс її до очей. 

Рука як рука, кінчики пальців досі відчували холодний доторк її волосся. Мабуть, про таке кажуть - шовкове. Темний шовк…

– Ви мене чуєте, бос?

– Я не глухий. Нащо так кричати? І ми що, знову на ви?

– Ходімо зі мною, я покажу, що справа не в гулі. – все ж її манера не чути питань могла вибісити кого завгодно, але розсердитись як слід не вийшло.

Асистентка міцно взяла мене за руку, як бабуся, коли переводила через дорогу до дитсадка. І привела до своєї ванної. Там уже були майже ліквідовані сліди розгрому, крім дзеркала, через яке зміїлася чорна тріщина. 

Надія приклала палець до вуст, за руку вивела мене з ванної й зачинила за собою розсувні двері.

– Це на випадок, якщо я чула не вас. – пошепки пояснила свої маневри. – Голос долинав з тріщини. Глухо, наче здалеку. І був такий погрозливий. Він почувся, коли я сказала своєму відображенню, що мої душевні рани загоїлися через… не важливо. Там десь, мабуть, вентиляція проходить чи щось таке.

– А. Ясно. Як все просто і ні разу не загадково. Але добре, що твої душевні рани загоїлися. – я нахилився до її вуха так близько, що носом майже торкався лискучого волосся. – Тому що у мене погані новини.

Вона відсахнулася, знов змахнула руками, щоб втримати рівновагу – наче стояла на краєчку скелі і збиралася полетіти вниз. Та я уже був насторожі й схопив її за руки. Інакше ремонту потребували б ще й жалюзі.

Поза вийшла досить двозначна. Чи навпаки, недвозначна. Моя асистентка відвела погляд і почервоніла. Може я теж. Але удав, ніби нічого такого. І прокашлявся.

– Ти нащо мене дурила і виставили ідіотом перед, гм, колегою? Тепер я перевірю кожне сказане тобою слово. І якщо ти  ще про щось  збрехала, одразу викину на мороз.

– Я? – перепитала вона, наче в кімнаті був ще хтось брехливий і мутний. – Я нікого не дурю і не брешу. Ну майже. Бо потім важко згадати, що кому брехала. – її гордо підняте підборіддя могло б переконати будь-кого в тому, що він  аб’юзер, а вона – невинна жертва.

– І викидай, подумаєш! Мені що? Скажу Костику, що приймаю його пропозицію. Він при свідках кликав мене заміж. Навряд відмовиться.

– Не забивай мені баки. – я смикнув її за руки ближче до себе і додав у голос злості, якої уже майже не відчував. – Нащо ти сказала, що твій Лось вчиться у нас?

– Він не мій. – Надія спробувала висмикнути руки, але хто б їй дозволив.