Точно, що не точно

НАДІЯ

– Принаймні не нудно. –  сказала я дзеркалу. у ванній. Через нього досі зміїлася тріщина, бо на свята ж нікого не заманиш міняти дзеркало на всю стіну. 

Флакончики й баночки – з тих, що не розбилися, я сховала в навісну шафку, залишивши тут лише зубну пасту, щітку й рідке мило. Зате з моїм улюбленим запахом гіркого мигдалю.

– Життя налагоджується. – сказала я відображенню.

Тріщина вперто перекреслила сказане.

– Тут я не боюся Дениса. – розгорнула я докази. – Взагалі вдень і після пирога з грибами все не так страшно. Тобто тепер я боюся не Дениса, а себе. 

Тріщина ні про що не питала, але я вирішила вважати, що вона зацікавилася. 

 – Як думаєш, видовище, коли двоє чоловіків накинулися один на одного, як дикі звірі, воно ж має  лякати? Так от, тріщино, я не боялася. Визнаю, це дико і вкрай нерозумно, але я все одно була в захваті. На мою сердечну рану, тріщину в серці, схожу на тебе, вилили бочку бальзаму, і моє серце зцілилося.

Тріщині було все одно, вона явно не збиралася зникати з дзеркала. Але й не заважала мені виговоритись.

– Денис з його дешевою зрадою розтрощив мою самооцінку, по якій до того кілька місяців топталася Тоська.  І я на якийсь час повірила, ніби я не альбатрос, а роззява, ходяча катастрофа, сліпе кошеня і тупа лялька. От тільки двоє красивих чоловіків не б’ються  перед тупою лялькою. А тільки перед тими, чиє ставлення до них важливе. Нехай це було на мить, нехай тільки тому, що їхня взаємна ненависть давно дійшла до точки кипіння, а чужа дівчина побачила, що когось тут можуть принизити.

Ну і що?

Ну і що, що, що?  

Це було як битва лицарів на арені.  

Це лоскотало не тільки моє самолюбство, а й шкіру, й під шкірою, як бульбашки шампанського лоскочуть піднебіння, це було як оргазм, тільки краще.

І … 

Питається, чого ж тоді я себе боюся?

Бо відчула, що можу це повторити, от чого. Коли схочу. Стільки разів, скільки захочу. Не тільки тут, а де завгодно, де будуть двоє чоловіків-суперників. 

І я уже тоді знала, що ніхто мені не завадить повторити, й що я не втримаюсь від повтору. А це фу як неправильно. Бо вперше в житті через мене посварилася сім’я, в яку я збираюся увійти дружиною Костика. І не просто посварилася. Олегові підбили око. Як він завтра піде на пари?

– А. Ну в темних окулярах же. –  відповіла я в дзеркало. – І нічого такого, я не сама з собою розмовляю, а з відображенням.

–  Так і є –  глухо озвалася тріщина, і моє серце заколотилося об ребра, а видих застряг в горлі. – Це все змінює. Крім того, що я з тебе шкуру спущу… – линув з тріщини голос, чоловічий, хрипкий і схожий на загрозливе гарчання тигра в тропічному лісі. Ну добре, в зоопарку, бо де я і де тропічний ліс. – Так от… – сердитий голос  тихішав, поки зовсім не пропав. 

Я так і не дізналася що він зробить, попри те, що моє звертання до відображення або носіння кимось взимку і в приміщенні темних окулярів все змінює. 

Зате перелякалася будь здоров. І довго не могла опустити руку, яка вказувала на тріщину. Чи тріщинА? Ну якщо розколина в дзеркалі говорить чоловічим голосом, то вона ж він?

Бррр. 

Щоправда, коли шквал жаху й інших неконтрольованих емоцій вщух наполовину, я рукою, звинувачувально простягнутою до тріщини, затулила рота.

Пізно, як завжди.

Бо до мене дійшло, що це або глюк від грибів в пирозі, і тоді я знаю, хто дуже пошкодує за дурні жарти. 

Або дзеркало просто являє собою фальшиву стіну. І то не тріщина говорила. Тобто вона в будь-якому разі не говорила і не відповідала мені, хоч слова прозвучали дуже влучно.

Це хтось просто живе десь, де вентиляція або ще щось виходить туди ж, куди й вентиляція моєї ванної.

Ну добре, не моєї. Гостьової. Але якщо я хочу змінити статус гості на статус дружини красивого й ображеного на весь світ Костика, то оті розмови з дзеркалами треба припинити.  

Просто тому, що якщо я почула, як хтось щось говорить в телефон… А це точно телефон, бо пауза була, а відповіді не було. Так от, і той, хто говорив,  міг почути  те, що я кажу. І подумати, ніби я комусь дзвоню і доповідаю про результат успішної шпигунської операції в сім’ї дуже заможних людей, які не афішують особистого життя.. 

Скоріш за все він не чув, бо не став би на когось гарчати, а послухав би мене. 

Бо то для мене тепер загадка – хто говорив з тріщини. Чоловічий голос був глухий, і міг однаково належати й Костику, і Олегові.

А от моє нявчання з голосом хазяйки цього дому не сплутаєш. Все ж різниця у статусі відчутна. І її владні інтонації, злегка прикриті чемністю, мені недоступні. Поки що.

Загадка ніби розгадалася, і дуже скоро.

От тільки  ніби –  це точно, що не точно.

Як? З нею дзеркало говорило і погрожувало здерти шкуру? Та ладна, у нас же не фентезі, і не дім з привидами, не до ночі будь згаданий. У нас все, як в житті й ще життєвіше – дівчина в біді, її кривдник, захисник, суперник-інтриган. Перше кохання і бонус до Різдва. А не голоси дзеркал або тріщин.