І ви цим займаєтесь з Олегом? 

ОЛЕГ
 

– Ну зате тепер ви знаєте, де для вас завжди знайдеться шматок домашнього пирога. –  заявила бабуся. 

– Що я чую? –  спитав я себе. – Хто мені все життя казав, що пиріг не корисний, піца – холестеринова бомба і балував мене випічкою лише на свята?! Бабусин штолен – то дещо казкове. А казки й життя зовсім не те саме.

Поки я вгамовував когнітивний дисонанс, очі моєї асистентки буквально наповнилися сльозами вдячності. Я мстиво поклав їй на тарілку шпинатні равіолі. І ця лицемірка без жодної гримаси їх з’їла і сказала, що це їжа богів.  Але більше нічого навіть не спробувала в очікування пирога.

Ображений Костик образився ще більше і від пирога гордо відмовився. А бабуся з’їла крихітний шматочок скоринки, щоб перевірити, чи в міру пропеклося.

Тож нам на двох з Надійкою дістався весь пиріг. І майже вмить зник під чай і стогони моєї асистентки. Які я міг би визначити, як прояв оргазму. Але втримаюсь.

– До чого ж приємно дивитись, як дитина насолоджується їжею. Особливо коли уже не в тому віці, коли їжа може дати насолоду. – зітхнула бабуся.

– Як це? – подив в круглих очах Надійки мене аж розсмішив.

– А як твоя бабуся весь час їсть овочевий бульйон з фрикадельками? І мати.

– Ох. Страшно про таке навіть подумати. Ой, вибачте - винувато глянула на бабусю Надійка.

– За тим, що і коли я їм, не було можливості слідкувати, коли я закінчила школу. Тому намагаюся зберегти здоров’я хоча б онукові. Зате в моєму віці є такі принади. які вам і не снилися. – загадково посміхнулася бабуся.

І тут я в повному обсязі зацінив, наскільки здібна моя асистентка в спілкуванні зі старшими.

– Як цікаво. – прощебетала вона. – Просто в тему  нашого дослідження з Олегом Миколайовичем і бабусею. 

– А можна подробиці? – відкинулася на спинку крісла бабуся, явно налаштована на застільну бесіду з нашою гостею, яка зовсім не гостя, а моя асистентка і підлегла. – Олег не хоче розповідати, чим займається. А Костик хоче, тільки я і сама про те знаю, та й не за столом про таке говорити.

– Звісно можна. – враз засяяла сонечком одна прогульниця і підлиза. – Ну ви ж знаєте, люди тепер живуть довго. В тридцять ще майже підлітки. От тільки рівень щастя й задоволення життям у них найнижчий. А у людей від шістдесяти років –  найвищий. 

– Так от чого всі молоді такі кислі! –  засміялася бабуся. – А в мене настрій все кращий.

– Саме тому. – з виглядом професорки кивнула особа, що розважалася від душі весь семестр замість ходити на пари. І навіть була щаслива своєю дурістю, поки її не провчив якийсь спритний мажор. 

Але вона була моя асистентка і спільниця в гонитві за бонусом. Тому я теж відклав виделку і приєднався до розмови.

– Насправді дивно, що все гарне досі вважається справою молодих. Нібито після п'ятдесяти залишається лише доживати. Ні, бабусь, я знаю тебе, тому так не думаю. То такі стереотипи в суспільстві. 

– Моїй бабусі за шістдесят, і вона те саме каже, що  Олег Миколайович. І додає, що мої нинішні задоволення –  то як брязкальце або півник на паличці для немовляти. А не задоволення. До речі що таке півник на паличці?

– О, пам’ятаю! Це пофарбований розплавлений цукор у вигляді фігурки півня в профіль, настромленої на дерев’яну погано обстругану паличку. –  засміялася бабуся. – Наче чупа-чупс, тільки фарба залишалася на язиці, бо линяла. І губи ставали червоні, як від хімічної помади. Так собі смаколик, скажу я вам. 

– Фу. –  смішно зморщила носа Надійка. – Я люблю солодке, але фарбований цукор… Нащо таке давати дітям?

– А не біло іншого, мабуть. І всім подобалося. Смак розвивається лише коли є з чим порівнювати. –  вирекла мудрість бабуся. – Зараз я можу відрізнити на смак мінеральну воду – без етикетки.  

– Нууу. –  Надійка явно намагалася знайти ввічливу відповідь, але не змогла. Зате я сидів так близько, що майже торкався коліном її голих колінок. І  міг відрізнити свій стан від того, коли був так само близько від Світлани. Це було все одно, що порівняти мінералку без газу і ковток Бурбона з морозу.

– Розумію, що зараз ви це не оціните. – увірвався в мої чисто наукові порівняння голос бабусі. –  І може не уявите, що за насолода жити, коли ти всім уже все довів, маєш хист і вмієш все…

– Оце я як раз добре розумію. –  прошепотіла Надійка. – То як альбатрос розправив крила і ширяє в небі. Після того, як ті крила заважали йому ходити по землі.

– Щооо? – хором спитали Костик і бабуся.

– Це Бодлер. Такий вірш. Про те, що не пристосовані до ходіння істоти  мають великі переваги й задоволення, коли злетять.