Доросліше не буває

НАДІЯ

– Та за що тебе ненавидіти? Ти від нього навіть грошей не вимагаєш, до шлюбу не примушуєш. – Олег явно вважав, що я все вигадала на стресі.

І я справді не примушую Дениса ні до чого. Мені гидко навіть згадувати, яка була дурепа і як він цим скористався. Він хоче все почати спочатку?  А про гроші, що мені винний, навіть не згадав. Схоже, то для нього щось, як для мене м’ята сотка. 

– Може саме за це і ненавидить, що нічого від нього не хочу, а він хотів, щоб я принижувалась і просила. – пересмикнула я плечима від жаху й огиди. – Може ще за щось. Він мені сьогодні здався психом-маніяком. 

– Ну ти тонка натура, ще й з манією переслідування. І голодна досі. Твоя бабуся казала...

– Щоб я не харчувалася одною піцою. Вона завжди те саме каже. От скажи, хіба можна, згадавши внучку, думати лише про жрачку?

– Ну моя бабуся теж спершу питає, чи я обідав. А потім все інше. А ти скоріш за все їй не відповідаєш, от тебе і не питають.

– Вона все одно не слухає, чого й відповідати? А я так піци тепер хочу. Хоч повертайся до того Дениса. Він уже точно приніс, ото наїмся перед смертю.

Олег коротко засміявся, і я теж посміхнулася – вперше за весь день. 

– Ну в когось і уява. Буде тобі гарна вечеря. Точно ж не їла цілий день. Тільки не признавайся Сичи… Бабусі тобто. Бо вона мене закопає на захисті.

– Я їй скажу, що ти мене водив у ресторан і там замовив бульйон з броколі й салат з буряка без майонезу.

–  В якому ресторані таке подають? Запрошу її, як велить звичай.

– В якому замовиш.  Можеш колись сам спробувати. Ти ж любиш корисне. Бабуся саме таким харчується. А все інше вважає шкідливим. І ще гречкою. Ото гидота, скажи.

– Ммм… гречка. – він замружився, наче від насолоди, фу. – Аж  апетит з’явився. Вовчий.  Давай і справді кудись зарулимо. Отут у мене метр знайомий.

Він зупинив машину перед чимось схожим на хатку з необтесаних стовбурів.

– Ух ти. Тільки я  в домашньому.

– Не в піжамі, і то непогано.  Я попрошу неосвітлений куток або кабінку.

Він подзвонив і замовив столик ще до того, як вийти з машини. І йому не відмовили. 

Й тільки потім ми обоє згадали, що я можу лише скакати на одній ніжці.  Тому Олег майже заніс мене в темний зал із розмальованим неоновими фарбами інтер’єром. 

Тільки в результаті піци я так і не поїла. Її тут не готували. А суп, якесь перчене м’ясо і навіть морозиво мені її не замінили. 

– Ти точно не вагітна? – розсердився Олег, коли я чесно призналася, що апетит пропав. 

– Тіпун тобі на язик. –  злякалася я. – Ти їж, я може потім теж. Щось голова паморочиться. Одне втішало –  можна було не перейматись за не ресторанний одяг. Там було темно і горіли лише тонкі свічки в склянках посеред столиків.

– То щоб не видно було, як тобі офіціант наплював в тарілку. –  сердито сказала я. – Стільки грошей за суп, якого і вдома не їм. Три піци можна було замовити. – бурчала я всю дорогу.

– Точно. І на бонус отримати резекцію жовчного і неробочу підшлункову. Як у твоєї бабусі. Не хочеш, не звикай до нормальної їжі.  Це не надовго. Зловимо твою сусідку і будеш харчуватись як схочеш. На всю премію. А до того ти моя асистентка, здаєш сесію і харчуєшся правильно. І до речі завтра мені підбереш все, що знайдеш по оцій темі. – він дав мені розписане кривим-косим почерком завдання.

Десь я таке уже бачила. 

– О, тебе бабуся теж припахала?

– Скоріш я її. Ну тобто я запропонував спільну роботу. І ти тепер у мене курсову пишеш з цієї теми, якщо що. Для себе старайся.

Та що ж сьогодні за день такий! Нікому не можна вірити. Обіцяв допомогти із заміжям, а в результаті…

– Я? Ти? Ти знаєш, хто! Зупини, я краще до Дениса. Той хоч швидко приб’є. Без цих тортур.

– Ти все ще хочеш вийти за дурненького і заможного принца? – тоном вар’ята, що пропонує дівчинці покататись на машині, спитав Олег.

– Ну…Ти не відмовляєшся від обіцянки?

– Чого б я відмовлявся. А ти, як не передумала,  не капризуй. Костик теж фанатіє по здоровому харчуванню.

– Тепер майже розхотілося заміж. Хоча я його потім погодую хавчиком з доставки. І він забуде про оту здорову гидоту назавжди.

– Як скажеш. Хто я такий, щоб заважати дітям мріяти мрії.

– Я не фантазерка. І не дитина. 

– Серйозно? А хто мені нарозказував, як боїться, що колишній загризе живцем? А насправді Денис твій образився, коли ти втекла, зрозумів, що все скінченою і більше не набридає. 

І тут з кишені долинув дзвінок телефона.

Мені не треба було дивитись, хто телефонує. Я ввімкнула гучнісомовець.

– Ти що, коза, жартувати зі мною зібралася? – прогарчав Денис.

Я була далеко від нього, поруч сидів Олег і саркастично мружився. Може тому голос, що раніше діяв на мене магнетично, зараз аж розсмішив.

– Це ти пожартував, коли пішов за піцою. Я голодна весь день, а тебе тільки за смертю посилати. Їж сам свою піцу, я уже пообідала. І до речі тобі що, батьки дозволили мати байстрюка на стороні?

– Ти п’яна чи закинулася чимось? –  уже не так впевнено спитав він. – Я тобі пропоную мир, і щоб все було, як раніше. Хіба тобі було погано зі мною? Дівчата завжди пам’ятають свого першого. 

Хто знає - чому мрії збуваються отак – на тиждень пізніше, ніж мріялося? 

Я б вмерла від щастя, якби він це сказав тоді, коли здавалося, що помру без нього. А тепер якщо помру, то від сміху. Або від жаху.