Він мене ненавидить

НАДІЯ

Він ще й питає? Краще б відповів на перший дзвінок.

Та що вже тепер. 

Я потерла потилицю. Гулі не було. Чого ж так голова розколюється?

– Не мовчи, ти в порядку?

– Вороги б мої були в такому порядку. 

– А можна більше конкретики? – голос його був спокійний, а от кісточки на красивих руках побіліли. А він сильний.  Зі мною на руках такий крос дав, і не засапався. А, він же питав… питав… ото я тормоз.

– Ну я йшла в маркет через дорогу. Уже другий раз. Бо майстер попросив мене принести йому нарізку й салат на обід. Він впорався із замком і пішов. А я була голодна. І давно хотіла піцу з сиром. 

– Ти так тягнеш слова, бо важко пригадати? – перебив мене Олег.

– Хіба тягну? Просто спати хочеться. Словом, я подзвонила Тасі, сказала, що вона може не перейматися, замок полагодили й за все заплачено.

Я замовкла, бо наша розмова луною віддалася в моїх вухах  – наче на повторі.

– І все, отямилася в клініці? – вивів мене зі ступору  Олег.

– Ні. Таська ще…Ключ? Тільки й спитала, навіть не подякувала. 

В голові у мене тепер наче прокручувалося чорно-біле кіно зі мною і Таською в головних ролях.

– Що ключ? – я ж теж вмію бути вредною

– Ключ ти мені коли передаси? Мені зараз треба взяти одяг з дому. 

– А ключ у хазяйки. Майстер віддасть тій, що робила замовлення. Я тут до чого?

– От же ж. Ключа мені зараз треба. –  шепеляво прогундосила Таська. Ще не видужала? Не знала б, що це вона, подумала б, що  якась беззуба бабуся, яка загубила вставну щелепу.

– До хазяйки, Тась. Це не моя кімната, і ключ не мій. – терпляче пояснила їй.

– Ну що вже. – почулося зітхання. – А він як?

– Що як?

– Майстер який з себе. 

– Звичайний. Дядько під п’ятдесят з пивним пузом. Злоті руки, судячи з того, скільки бере. Такий простий, як його двері. Видав мені стос візитівок, щоб я роздала по знайомих. Ніби у мене є знайомі, яким треба такі двері…

Мені було якось дуже легко з нею говорити. Наче то не я від неї залежала, а вона від мене. Бо зазвичай я вислуховувала її повчання, а тепер вона мала дослухати мене до кінця. Тільки зібралася їй сказати, що  треба поспішити, бо хазяйка лягає на операцію – хоче зробити корекцію зору. Й наче казала, що потім тиждень не виходитиме на денне світло, чи щось таке.

Але тут Таська мене різко обірвала, обізвавши розтяпою і гальмом. І обірвала зв’язок.

А я побігла, бо зелене світло уже горіло.

– І впала на дорозі? –  озвався Олег, і я випала зі спогадів просто в теплий салон його машини.

Нічосі, уже ніч на повний зріст, ілюмінація різдвяна. Ще б настрій мені святковий…

– Ти мене чуєш? –  долинуло наче здалеку.

– Чую. На дорозі я не впала. Проскочила в останню секунду, побігла по сходах, забігла ними в перехід і лише там впала. 

–  Ти мене до інфаркту доведеш. Щастя, що не чую це з телефона, а сам бачу тебе живою і майже здоровою. Тобі точно нянька потрібна. Сиділка. На можна через дорогу в магазин випустити, щоб ти зі сходів не навернулася.

– Ти мені не нянька, щоб отак вичитувати! – я пригадала, як він вимкнув телефон, і вмить розізлилася. – Впала і впала. З кожним може трапитись. І отямилася уже в травмі.

– А?

Забороняє мені акати, а сам? Говорити не хотілося, так він же не відчепиться.

– Ага. Я теж здивувалася. Не з того, що не пам’ятаю, як впала. Бо знаєш, буває амнезія після травми. А з того, що мені вправили вивих десь в гомілкостопі.  Хоча це теж не дуже дивно, мабуть. Зима, слизько, я спішила.  Хоча взагалі я не так часто падаю. Я більше, як Шива. Руйную все, що на дорозі. Тобто якби сходинка зламалася, було б життєвіше.

– Не тягни. – попросив він, дивлячись на дорогу, де вже не було звичних тягнучок. – Ти так гальмуєш. Тобі, мабуть, щось вкололи.

– А от і ні. Попшикали чимось на ногу. Холодним.  Але я гальмую, це ти точно підмітив. От тільки в мене нема га голові ні гулі, ні крові. А паморочиться.

– Ну а що лікар каже? – Олег дивився вперед, як в приціл, вчепився в кермо, наче гонщик якийсь. І обганяв всіх, хто траплявся попереду. 

– Лікар сказав, що мене приніс Денис, бо я не могла йти. І я розказала йому ту саму історію, що і тобі. Тобто як бігла в маркет і впала.

– Гм.

– Отож. Як Денис мене знайшов у безлюдному переході? І якби я там дійсно впала, то сильно забилася б і пролежала до ранку. Там ніхто не ходить, всі зверху перебігають. І освітлення немає. От я і подумала, що треба тікати. Бо він мене вистежив і хоче вбити. Через дитину. Я ж з ним не розмовляла після того, як він пішов. І він не знає, що дитини немає.

Олег кивнув, досить плавно загальмував і з'їхав з траси на якусь бічну темну дорогу.

– Скільки пальців бачиш? –  показав він мені знак вікторії. 

– П’ять. Ти ж мені всі показав, а не тільки вказівний і середній.

– Дотепна яка. Але хоч з головою не гірше, ніж завжди.

Тобто я правильно зрозумів? Твій Денис тебе знайшов в переході, доправив у травмпункт і не відходив, поки тобі не допомогли, ще й за піцою бігав. А ти зі страху викликала мене…

– Раз десять викликала. І до того, як вийти з дому. Щоб сказати, що уже їдь забирати. І з травмпункту. Я там довго була. Ожеледиця, так черга велика. І я не просто так злякалася. Денис сказав, що все обдумав і вирішив, що від несподіванки наговорив зайвого. І що повертається до мене. Скакав поряд, як козлик. То води приносив, то от за піцою побіг. Хоч я одразу сказала, що уже пережила розставання. І не готова до другої спроби, і все таке, що у таких випадках кажуть. А він  прилип, як жуйка до кеда.

– Угу. – Олег повернувся до мене всім корпусом і зазирнув в очі, обдавши запахом чогось теплого і цитрусового. – Цікаво, якщо вдатись до конспірології. Він далеко живе?  

Гм.  Чого ще мені здалося, ніби він зібрався мене поцілувати? Ото я підвисаю.