Аж отак скучила?

ОЛЕГ

…ЛЯ! Та мене так Домна не виводила з рівноваги, як ця бабця своєю абсолютно недоречною довірою.

 – Я  завжди. І все таке. –  вражено відповів професорці, помічаючи, що цитую її онуку. І як Надійка, судомно притис лікті до корпусу, бо руки тяглися зробити подвійний фейспалм.

Ректориня, ректорка чи ректориця Крижинського універу милостиво кивнула, явно звична до такої манери спілкування. І відпустила мене в явно кращому настрої, ніж на початку консультації. 

А наостанок сказала, що краще б я не звав її до ресторану. Це неетично. І до того ж в неї давно видалений жовчний і є проблеми з підшлунковою залозою. Зате як куратор міг би прослідкувати, щоб її онука харчувалася не тільки в МакДональдзі. Інакше буде їй те ж саме, що бабусі. Бо на матір надії нема. Вона на три роки законтрактувалася читати лекції в Венесуелі.

Я кивнув, бо цензурні слова в мене закінчилися.

Ще я не був нянькою власної студентки, яка три дні доводила мене до сказу, удаючи кішку в березні. І тільки що обламала, як досвідчена жінка тупого підлітка. 

Господи, яке щастя мати таку бабусю, як в мене. 

Не хочеш в мед, ну і не йди, не хочеш в сімейний бізнес, ну й не треба. Не хочеш борщик, на тобі консоме. Чим би дитя не тішилося, бабуся тільки радітиме, що в онука гарний настрій.

А не оцей концтабір. 

Я б теж втік від такого, якщо що. Хоч таке казати власній студентці непедагогічно.

– А педагогічно було вчора і позавчора вирішувати, чи не плюнути на ту Сичиху, Домну і навіть бабусю й замутити з Надійкою по-дорослому? –  спитала мене совість.

А я гордо промовчав у відповідь. 

Акуратно зберіг все, що записав під час перемовин із Сичихою. 

І уже вкладав ноут в сумку, як в зал для викладачів просочилася Світланка. Руда ревнива методисточка, до якої я з перемінним успіхом підкочував уже рік. Зараз успіх був з мінусовим результатом. Все стало зовсім погано, після того, як я вирвався від Домни зі збитою на сторону краваткою, яку моя бабуся досі зве галстуком, і щасливою посмішкою, яку й сам би назвав дебільною.

І тому дуже здивувався появі Світланки там, де крім мене мало кого можна було застати. Кого шукає? Адже мене вона уже  тиждень демонстративно ігнорила.

І от прибігла – в куртці наопашки й засапана. Аж отак скучила?

Тільки я зібрався перехопити ініціативу і запросити це капризне створіння в клубешник, як згадав, що змушений чекати на дзвінок від одної ходячої катастрофи. 

А потім згадав, що вимкнув телефон, щоби ніщо не заважало консультації з шановною опоненткою.

І моя рука сама смикнулася до кишені. Й ввімкнула смарт. Там було з десяток пропущених від А. Надії, як я закодував свою першу в житті асистентку.

Світланка скептично скривила яскраво підмальовані уста. 

– Ви пройшли курси пікапу, і там вам підказали, що дівчат, які вас ігнорять. треба переігнорити?

– Типу того, Світлано. – я образився, бо ніколи в курсах пікапу не мав потреби. – Чим зобов’язаний?

– У вас заміна. Зараз. Декан… тобто Домна Модестівна послизнулася, вивихнула ногу і зараз в травмпункті.

– От же ж. І що, нікого, крім мене... Я трохи зайнятий. 

Світланка витягла руку долонею догори й жестом римського сенатора на Форумі обвела зал для викладачів. Де крім нас із нею нікого не було. 

– Домна Модестівна наказала передати, що буде вам винна таку саму заміну.

– Тобто переламає мені ноги, якщо я відмовлюся? Звідки вона знала, що крім мене нікого не вдасться спіймати?

– Вона не знала. Вона наказала саме вам її замінити. А знала я. Бо тільки ви можете вдень і без прямого наказу сидіти тут. Ну і ще пара старих професорів. Але їм Домна нічого не накаже, бо вони не послухаються.

– Ясна-панятна. Що ж. Яка аудиторія?

– Триста п’ята. 

Світланка ще постояла, смикаючи шнурок капюшона, Ніби в очікуванні якихось пояснень або пропозицій. Звісно не дочекалася. Бо я не злопам’ятний, але курси пікапа їй ще пригадаю. 

Та й не до неї було. Я дзвонив до чайки, на ім’я Альбатрос. Щоб вияснити, що їй від мене було треба.

– Уже нічого. –  сердито відповіла вона і відбила виклик. 

Насправді я знав, коли жінка таке каже, то це не нічого, а запрошення до сварки. 

А не діждеться.

Нічого, то й нічого. До вечора ще був час.  І я пішов розважати Домниних студентів, які уже майже злиняли з пари. Бо підозрюю, що ображена Світланка подзвонила комусь, поки я йшов довгими переходами на третій поверх. І натякнула, що Домна захворіла.