То я просто такий відповідальний,

ОЛЕГ

Ми домовилися, що Надія скаже, скільки в мене вільного часу до того, як її забирати з Академу – коли спитає в майстра.

Вона така смішна помісь прогульщиці з відмінницею. Відповідальна, аж страх. Але тільки за те, що сама визнає об’єктом відповідальності. 

Тож справді подзвонила майже одразу, як зайшла. Сказала, щоб я не чекав, а їхав у справах, якщо раптом у мене є справи. Бо я ж, на її думку, мажор, який розважається філософією в очікуванні спадку по бабусі. І під справами має на увазі якусь легковажну дівчину. Чого саме дівчину? Бо сама Надійка ж ні разу не легковажна і вирішила зі мною не мутити. 

Ха. Не дуже й хотілося. Нащо мені ще купа проблемна додачу до тих, яких вже маю повну торбу?

Тож хотілося помиритися з одною рудою капризулею і поїхати кудись відпочити від витирання сопель досвідченим і мудрим альбатросам і відповідей на зауваження до дисеру від альбатросових бабусь. 

Ще більше хотілося сказати на нараді, що наша декан некрасива і неприємна особа, хоч як до науковиці не маю до неї жодних претензій. І адміністратор вона чудовий. Але якщо вона ще раз підійде до мене ближче, ніж на метр, я за себе не відповідаю.

Мабуть, то уже був сон. Так. я заснув в машині, поки чекав на дзвінок від власної асистентки, що саме по собі смішно. Та що зробиш, спалося мені цієї ночі погано, бо кому сподобається виставити себе дурником перед дівчинкою, яка тобою в ляльки грається?

Ну а витяг мене зі сну саме дзвінок тої дівчинки.Вона сухо повідомила, що майстер раніше вечора не встигне, а працювати буде до упору, бо нема йому сенсу їздити сюди з Пущі ще раз. 

Так що до семи вечора я був вільний, як птах. Хоч би й альбатрос, аби не Сич.

І на зло стереотипам усяких там альбатросів порулив до бібліотеки, де  взявся реагувати на останні зауваження Сичихи, час від часу з превеликим задоволенням надзвонюючи їй і питаючи, що саме вона мала на увазі в тому чи іншому зауваженні. І нарешті перейшов до спілкування по скайпу. Ги. Не такою я собі уявляв її, ох не такою. Нічого схожого на Модестівну. Оце така буде Надійка за шістдесят?

Лана Олександрівна суворо глянула на мене, мовчки натякаючи, що бездарно я витрачаю її дорогоцінний час.

На жаль пам’ять у неї виявилася не гірша, ніж в моєї бабусі. І замість збити її з пантелику, показавши, що  теж вмію бачити логічні підміни, я тільки вибісився на те, як сам не помітив їх у себе. 

Й вкотре запропонував опонентці предметніше поговорити про все в ресторані. Бо пофіксити ще й те, на що вона зараз вказала, до дати захисту я вже не встигав. І подивившись на екран, де Сичиха міняла одні окуляри на інші, дуже не тонко натякнув, що в нашій клініці зі столітніх бабусь роблять вісімнадцятилітніх незайманок. 

Оце я зробив помилку до речі. Втретє, як запізніло згадав. Бо за це на мене уже мали зуб і Модестівна, і Надійка.  

Але не на ту напав. Мати зуб на таке ніщо, як мажор, що розважається святою наукою? Пхе.

Замість цього я вимушений був годину вислуховувати по скайпу лекцію про те, що людство іде не туди. Бо скоро ми всі доживатимемо до ста двадцяти років. І сьогоднішні шістдесятилітні будуть вважатися зеленою молоддю.  А гладке личко і рожева дупця, як у немовляти, навряд хвилюватимуть розумних людей з гарним досвідом і достатком. Бо гормон вже не так грає.

Тут ця підтягнута й неймовірно схожа на онуку своєю прискіпливістю сива жінка, який я дуже не в тему пропонував пластику,  з явним жалем зітхнула. 

– Так що, шановний кандидат в кандидати, тут для практичної філософії поле непахане.

Сичиха захопилася, скельця її стильних окулярів  заблищали, як лазери. І я через кілька хвилин дійсно перестав помічати її зовнішність. Хоч подобатись вона мені більше не стала. 

Зате стало заздрісно, що вона так гарно в темі. І сумно, що я теж буду такий, коли мені теж буде під п’ятдесят. Розумний, аж страх, збіса принциповий і ще  гладенькі личка й рожеві дупці мене перестануть цікавити. А я їх не перестану, знаю я цих студенток. 

І в мене ще пів життя буде попереду, от де засада! Слоган ЖИВИ ЯСКРАВО, ПОМРИ МОЛОДИМ заграв новими фарбами. Тепер я дійсно не уявляв, на що  витрачу другу половину життя, крім присікувань до чужих дисертацій і дискусій про практичну філософію.

– Жах, як він є. – подумав я. 

А мені б подумати, що життя бентежне. І справжній жах в тому, що можна й до Різдва не дожити. Ще й занапастити всіх, кого любиш. От тільки такий розумний я тепер. А не в той день, коли життя знов  показало мені свій крутий норов на повний зріст.

Тоді я лише скосив очі, щоб подивитись, котра година.