Я? Чого б це я бісилася?

Поки я виплутувалася з того, кому що ввижається, Олег говорив щось розумне гарно поставленим голосом. Тільки у мене серце так бухало, що не все одразу розчула. 

Гормони, вони такі. Що їм мої плани і Мальдіви, коли тут он готовий принц на тестостероні.

А йому хоч би що. Наче лекцію читав!

– …Я не вгадую, а вираховую, дівчинко. Не могла Антоніна перетнути кордон. – було перше, що чітко розчула і зрозуміла. –  Бо, як ми уже згодилися, її нам би поліція або повернула, або не повернула, залишивши собі  наші гроші. Але тоді дзвонити й лякати тебе не було б кому. До речі ти помітила? Вона нічого не питала про поліцію. І впевнена, що кімната все ще за нею. І що хазяйка не викинула її речі на смітник або не продала, щоб повернути борг.

– Ну так телефон не лише в мене є. – я теж намагалася говорити спокійно і розважливо, щоб цей самовпевнений мачо не помітив, як мені зараз не цікаво нічого, крім того, як швидко він заспокоївся і як легко змирився з тим, що між нами була лише гра у флірт. – Тоська не провидиця. Вона явно уже поговорила з хазяйкою і домовилася, що я віддам її борг.

– Тоді нащо Антоніна сказала, щоб ти повідомила хазяйці, ніби вона в лікарні? – підловив мене Олег. – Нащо будувати версії? Поговори з хазяйкою і взнаєш.

І я взнала. 

Як потім виявилося –  забагато. Але спочатку воно здалося не дуже важливим.

– Добре, Надійко. – защебетала хазяйка. – Я думала, вона мене знову водить за носа. Тільки скажи їй, що вона має заплатити й за ремонт дверей. Бо слюсар із жеку не зміг їх відкрити.  Сказав, може доведеться міняти все, навіть коробку. Я що, підпільна мільйонерка? Мені ті двері один пожилець зробив колись. Бо теж затримав оплату.

– Я передам, Маріє Василівно. Тільки ви ж скажіть вартість.

– Я до цього й веду.  Знайду його телефон і дізнаюся. І він відремонтує. За гроші Тосі. А за два місяці мені переводь зараз.

Олег кивнув, і я перевела. З рахунку, на який він поклав чималу суму на несподівані видатки.

Телефон хазяйка шукала довго. І подзвонила мені аж на ранок. коли я про того слюсаря вже й думати забула.

Бо думала, як би знову чогось не розбити за сніданком з якихось корисних недоварених макаронів, які Олег пафосно назвав пастою. І зраділа, що можна не доїдати, коли пролунав дзвінок.

– Чуєш, Надійко, ти зможеш відпроситись із занять? –  та свята жінка твердо вірила, що я сумлінно вчуся, навіть без перерви на вихідні.

– Навряд зможу. У нас завтра декан читає і буде семінар. Я на нього реферат…

– Майстер може тільки завтра за ті гроші. – перебила мене Марія Василівна. – Каже, все сильно подорожчало.

І назвала суму.

Хіба заміна замка може стільки коштувати? Це ж мені платити. Ну нехай не мені, а все одно жаба піддушувала.

– То може нехай він зробить дешевший варіант? А то враження, що у вас там філіал у швейцарському банку. – нервово засміялася я.

– Та я хотіла. А він уже все замовив.

– А до чого тут мої пари?

– Я не в місті. А він прийде до роботи завтра.  За кілька годин обіцяв усе полагодити. 

– Ммм?

Я подивилася на Олега, що теж перестав накручувати на виделку свою пасту й уважно слухав.

Він дав відмашку. Тобто помахав рукою з виделкою, з якої звисав жмут довгих макаронин і стікав томатний соус його власного приготування. Фу.

А поки я домовлялася і прощалася, уже ставив тарілки й каструлю у посудомийку, все ще прислухаючись до розмови й напівобернувшись до мене. На жаль при цьому він нічого не перевернув і не розбив, як я уже розмріялася в глибині душі.

Хазяйку хвилювало лише те, чи зможу я побути, поки майстер міняє замок. А я була в ступорі від того, що Марія Василівна ніяк не зіставила вічну тяганину  Тоськи  з проплатою й те, що та зараз може заплатити за ремонт дорогущого замка й ще на місяць вперед за квартиру.

– Ти подивишся. На всяк випадок. І розрахуєшся. Вона повторила суму, і мене знову пересмикнуло. 

Олег знову енергійно закивав і його довге волосся блиснуло золотим шовком, знову вибивши мене з реальності.

– Ні. Ми.. тобто я… заплатимо.  – сказав в трубку гордий альбатрос голосом кошеняти.

– То ви з нею заодно? – крижаним тоном спитала Марія Василівна.

– Ні, що ви. То  я з… Денисом. От.

– А. Все ж взявся за розум. – не знати чого зраділа вона. – А я думала він до Таськи навіки прилип. Тільки ти ж пам’ятаєш? Водити хлопців до себе не можна. Чи він буде від неї?

Земля знову попливла піді мною, і я боляче вдарилася об реальність. Хоча скоріш боліло вражене самолюбство. Так он воно як. Уже всі в курсі мого особистого. Ще й вирішили, ніби Денис мене кинув заради Таськи. 

Хоча Марія Василівна ж просто так могла ляпнути? Звідки їй знати, якщо вона з Таською через мене спілкується? А Дениса бачила раз два. І на другий сказала, що здає кімнату мені. А як він теж тут хоче ночувати, то нехай платить.

Чого ж мене так розхвилювала її фантазія про те, що він зараз із Таською? Він може бути будь з ким. І як раз з Таською навряд. Бо терпіти не може некрасивих і вульгарних. Він в нашу бурсу тому й вступив, щоб відгородити себе від таких, як Таська і всі, хто має заробляти на життя. 

Мажор він чи щось таке. Олег правильно вгадав. Не вгадав тільки, що він у нього може й викладає. Філософію всім гуманітаріям накидують, наче то щось путнє. 

– Про що я думаю, нащо згадую? – обірвала себе. – Відрізано й викинуто! Той козел мене й кинув огидно. Сказав, що думав, ніби я з пристойної родини. А я в МакДаку таці мию. Не його рівень. Хоча і тоді ясно було, що якби не звістка про затримку, він би ще довго користувався сліпим кошеням, яке заробляє на себе і мріє вийти за нього. Красивого й успішного.

Ще й гроші йому позичає.

А  ми ж так красиво познайомилися. Я несла важелезні кульки з книгами, які вимушена була взяти в бібліотеці. Він перестрів мене внизу і допоміг донести додому. І відтоді ми ні на день не розлучалися. Це було кохання з першого погляду. Мого, як виявилося. І спорідненість душ, яку я собі вигадала.