Ніби я вважаю, що він вважає

НАДІЯ

– Ти не можеш про таке судити. – прошепотіла я, відчуваючи, як сльози підступили до горла. – З тобою ніколи такого не було. Я душу відкрила, розчинилася в коханні, Денис був для мене всім, ми були одне ціле. І розвіялося в одну мить. Як нічого не було. Як можна тепер взагалі комусь вірити? 

– Так може говорити тільки бабусина принцеска. –  скривився Олег. – Яка чогось вирішила, ніби життя заради прекрасних очей і акуратного носика зробить виняток і піднесе на блюдечку тортик. А не те що всім. Вірити чи ні – то справа віри. А тут лише арифметика.  Твій Денис – один. Всіх інших мільярди.  Вмієш рахувати тільки до одного і не бачиш різниці? Ніхто з усіх інших тебе не зраджував. 

Яка ж у нього дурна арифметика! Мені що, кожного, хто сподобається тепер на собі перевіряти, а де гарантія, що наступний не зрадить? 

– Ти так кажеш, бо тебе ніколи не кидали безпомічного й у відчаї. –  вийшла я з образу мудрої жінки й більше туди не заходила. – Навіть вітчим тебе від чогось там врятував. 

– Якщо не рахувати колег, то так і є. Вони нібито гарно до мене ставляться, от тільки веселяться з того, що творить Модестівна. І завваж, декан –  то тобі не ПМС, є завжди, а не раз на місяць. Тож тепер я серед тих нібито друзів буду посміховиськом і якщо звільнюся, і якщо залишуся на факультеті. І так, і так вийде, що мені слабо. По-твоєму втрата репутації й неможливість довести, що ти правий, це нудні дрібниці? 

– Я? Коли я таке казала?

Він навіть уваги не звернув на мої слова.

– І хіба я скаржуся? – спитав він, ніби не скаржився тільки що. – Не повіриш, дитинко, для більшості всякі Дениси, і схиблене начальство – це щоденні справи. І ти просто або впораєшся, або ні. А завтра буде те ж саме, і через тиждень, і все життя.

– Не можна бути там і з тими, хто тебе не влаштовує. Завжди є вихід. І ти просто робиш, що вважаєш за потрібне. І платиш за це свою ціну. – заявила я просто щоб посперечатись.

Бо чого він не сказав, що я помиляюся, і в нього до мене почуття? Значить теж прикидався, а тепер моралі читає.

– Соплюха ти нещасна, а я з тобою про доросле. – криво посміхнувся він. – Набралася від бабки. У неї, мабуть, то суглоби болять, то маразмом накриває. І більше нічого хорошого в житті не чекає. А ти чого? Просто навчись не розмахувати руками, альбатросиха знайшлася. І одразу життя налагодиться.

– І не сподівайся, що я заплачу за розбиту косметику і ванну.

Він знову скривився й мовчки похитав головою. А я все одно зрозуміла, що ляпнула. І хто тут закликав платити за власні дії.

– Я схожий на ідіота або на того, хто вимагатиме гроші від гостей за ненавмисно розбите? Погралися і досить, дівчинко. – жорстко і чітко сказав він. – До вечора вчиш те, що я тобі дав. А як стемніє, набираєш Антоніну. І перестаєш на мені тренуватись і допікати знічев'я. Просто впорайся з тим, щоби твоя подруга не здогадалася, що ти прикидаєшся.

– Вона мені не подруга, запам’ятай нарешті. Бісить. 

Він смикнув кутиком свого красивого рота, яким когось цілуватиме. Уже може й сьогодні ввечері.

– Не чіпляйся до слів. – процідив знуджено. – Повтори легенду. 

Такий холодний тон, як в нашу зустріч біля. Йому й правда, як з гуся вода і все одно з ким. 

А хіба я на інше розраховувала?

– Не вивчила навіть цього. –  похитав він головою, коли не почув моментальної відповіді..

– Нууу. Я скажу, що ледве зібрала гроші. Он навіть жмут волосся продала в перукарню. І ще скажу, що поклала гроші в кульок з АТБ. Щоб не привертати уваги. І щоб вона скоріше підійшла і забрала, бо я змерзла.

– Креативно. Особливо про кульок з АТБ. Але не вірю.

– Та ти що? В казки не віриш, то чого чекаєш, що Домна Модестівна від тебе відчепиться і тобі нічого не доведеться вирішувати?.

– Я сподіваюся, що вона перемкнеться на когось іншого. 

– Перемкнеться. Коли тебе доб’ється. – мстиво заявила я. – Вона з породи мисливців. Амазонок. Я її аж заповажала, коли побачила. Ні в чому собі не відмовляє, бере все, що подобається. Прораховує на десять кроків вперед. І ти помітив, коли вона йшла по проходу, ні одну парту не зачепила.

– Теж мені. Я теж не впускаю з рук чашок і тек, як деякі. І парти не збиваю на ходу.

– Порівняв. Твої габарити дозволяють і не таке.

– А твої?

– А я альбатрос. якому великі крила заважають на землі. Знайду скелю, стартону з неї й ширятиму в небі. Плюватиму на все з висоти .

– Аби не гадила. Спочатку не облажайся з Антоніною. 

Таська наче почула, що їй перемивають кісточки, бо її дзвінок перебив Олега і перелякав мене.

– Що, чмошниця. Не впоралася? – слова наче були звичні для Таськи, а от голос такий, ніби вона довго плакала. Знаєте, ніби ніс закладений і горло болить. 

– Я… Я навіть волосся здала. На вагу… ти б мене бачила. – видала я домашню заготовку.

– Ну раз аж волосся віддала, то тепер можеш і нирку. – прогундосила Таська.

– Як нирку? Вона ж не відросте. Ти жартуєш?

– Ні разу. В тебе тоді ще одна залишиться. А як не віддаси гроші, тобі й дві не знадобляться. – звучало воно зловісно. Ще й концепція помінялася, ставки піднятися. 

От тільки страшно до запаморочення мені було тиждень тому. А тепер адреналін звісно бушував у крові, зате ще й азарт з’явився. Як в дурного кошеняти, яке  ловить паперовий бантик на ниточці й впевнене, що цього разу точно вже вполює ту шуршавку.

– Як не перед добром. - встигла подумати я, коли Таська знов озвалася, не почувши ні цокотіння зубів, ні завірянь, що я все віддам до копієчки. До цента тобто.

– Ясно з тобою все. Даю ще три дні.Тільки заплатиш ще за мою кімнату.

– Я?

–  Ну не я ж. 

– А ти…

Я хотіла спитати, скільки платити, бо ясно було, що просто зараз вона чомусь не має наміру зі мною бачитись. І не вірить, ніби я знайшла гроші.

Але Таська явно вирішила, що вміє читати мої думки.