Вона не брехала!

ОЛЕГ

– Не підходь до ялинки. – на всяк я закрив собою живу блакитну ялину, спеціально внесену на час свят до холу. Бо одне нещастя з чашкою кави в руці вирішило роздивитись прикраси, більшість з яких дістались моїй бабусі від її бабусі. А Надія будь-що бажала дізнатись, яких саме з цих прикрас у її бабусі немає.

– Чому не підходити? Відійди,заважаєш. – от і все,що почув у відповідь. 

– Ще і її перекинеш, а мені відповідати. Бабуся досі приймає лікувальні сеанси масажу після того, як ми її наряджали.

– Ми? Ти…

– Я. А хто? Як тільки відмовлюся, вона заниє про онуків. За часи її молодості я уже мав би хоча б одного. Вона непокоїться, кому передасть бізнес. Бо я з нього випав. Тож хоче від мене хоч нащадка отримати.  

– Гм. Моя бабуся завжди каже, що кошенята потішніші за дітей. А діти й онуки то така опора в старості, на яку краще не спитатися. 

Ха. Сичиха у своєму репертуарі.  Чого дитину вчить! Терпіти не можу кошенят. От підібрав одне на свою голову, тепер вона тут командує, наче в себе вдома.

– Вона так каже тому, що не може заповісти тобі своє професорське звання й ректорське крісло. –  пояснив я очевидне. – Зате я можу тобі запропонувати он те крісло подалі від ялинки. Його зламати важче.

– Бабуся так не вважає. – заявила ректорська онука, вигідно вмощуючись біля каміна. – Каже, що буде спокійна за те ПТУ для розумово відсталих лише якщо я за ним приглядатиму. Але тут я більше згодна з тобою. Допоможи мені вийти заміж і народити  спадкоємця чоловікові. І можеш сам битися за те крісло.

– Тобто допоможи? – похлинувся я кавою від такого цинізму й аж закашлявся. – Ти хочеш вийти за когось, хто тобі уже й дитину не зробить? Я тут до чого? Ні, на таке не згодний. Навіть в обмін на бонус і на що завгодно.

– Взагалі то я мала на увазі, щоб ти допоміг мені із заміжжям. Але ти почув лише те, що тобі диктує брудна підсвідомість. І нарешті це образливо. Ти перший, хто так ставиться до мене. Зазвичай ніхто б не відмовився допомогти мені з дитинкою. 

Я не став питати, де ті настільки невибагливі ніхто, бо я не хамло трамвайне. На відміну від неї. 

Замість того просто зняв з вікна бабусине дзеркальце, знаєте такі, де одна сторона зменшує, а друга робить відображення більшим. Бабуся нам користується, коли розмальовує собі обличчя перед виходом в люди.  

Так от, я повернув дзеркало збільшувальною стороною і підніс до її обличчя. 

Згодний, це було грубо, і я постав перед цією ненормальною бодішеймером і сексистом. Взагалі-то я не те щоб суджу про людей по зовнішності. Але нехай вона нарешті зрозуміє, чого її кинув той Денис, чи як там його. І чого кинуть всі інші. Тож може дійсно нехай краще заведе кота, вивчиться і захиститься? Буде чим зайнятись до пенсії. 

А головне нехай нарешті побачить, чому я не спробую підкотити до внучки своєї опонентки, навіть якщо через це завалю захист.

Бо межі є для всього. 

Але  вона просто втупилася червоними щілинами очей в оту розпухлу подушку замість обличчя, на якому мінилися червоно-синьо-зелені ялинкові вогники. І відсахнулася, вибивши дзеркальце в мене з рук.

– Ой. Мені треба хоча б розчесатись. І дай мені лід з холодильника. Я в такому вигляді не можу йти на співбесіду. Бо мене тоді відрахують не за академзаборгованість. А за недостойний і аморальний спосіб життя. І антирекламу факультету. А бабуся тоді легко мене відновить. Бо це не поважна причина для відрахування.

– Не треба тобі нікуди йти. – твердо сказав я. – Я тут, і це мені доручили з тобою побесідувати. А я ще морочив собі голову версіями, чого це наша бегемотиця повісила відрахування на мене. 

– І чого ж? – спитала через плече Надія, що уже була на кухні й смикала двері холодильника.

Я дістав для неї контейнер з кубиками льоду, поки вона не відірвала дверцята морозилки.

– Чого здивувався? – відповів не стільки їй, скільки собі. – Бо зазвичай такі вигідні оборудки – то  деканська годівничка. Спочатку лякає родаків прогульника відрахуванням. Потім вони вносять пожертву за свого синочка. На розвиток факультету. І так всі п’ять курсів.

– Хто-хто? Яка ще бегемотиця?

– Домна Модестівна. – згадав я про корпоративну етику. – Декан. Вічно намагається затиснути мене в кутку і залишає після нарад. Збоченка така. Через неї я зі своєю дівчиною посварився. Черговою. Вірніше вона зі мною. Вчергове. А думав уже її з бабусею знайомити. Я через Домну – посміховисько всього факультету. Є віртуальний тоталізатор, де приймають ставки на те, чи дістанеться Домні комісарське тіло, чи в нас буде новий асистент. 

– А що не так? – Надія хотіла поставити чашку на камін, але звісно в чашки виявилися свої плани. Й мені довелося її ловити на льоту. А професорська онука як ні в чому не бувало вела далі:

– Роман з босом, то рожева мрія дівчат. Особливо студенток з деканом. 

Убив би, та убогих бити гріх.

– От і закрути з Домною. Благословляю. А я не студент. І не рожевий. І не мрію про роман з особиною, більше схожою на ропуху, ніж на людину. Ще й настійливу, як бульдозер, що не чує відмов.

– Не продовжуй. У мене травма на цьому ґрунті. 

– Твій Денис схожий на жабу і занадто активно тебе домагався?

– Ні. Мене бабуся примушує вчитись, а не хочу. Й не чує відмов. А ти просто негідник. Оцінюєш людину за зовнішністю. А вона в душі може…

– Може. А в реалі підсунула мені твоє відрахування, знаючи, хто ти. Щоб я написав і підписав подання. І твоя бабуся наїхала не на неї, а на мене. А Домна потім одночасно врятувала мене і надала послугу твоїй бабусі – зупинивши відрахування в останній момент. От і все, що треба знати про її душу.

– В коханні й на війні все дозволено. – гмикнула професорська онука. Ач яка начитана.

– Все, що не забороняє Женевська конвенція. – уточнив я, сідаючи на крісло навпроти Надії , бо чого це я маю стояти перед нею, як учень перед директором?