Я тут не для того, щоб когось вчити манер, але ...

НАДІЯ
Олег неуважно глянув вниз, стенув плечима, ніби нічого не сталося. І недбало запахнув поли халата.

Ясно. Вчора він не підкочував. Не бачить в мені дівчину, або й людину взагалі. Навіть не соромиться. Уже списав з рахунку?

– І до чого тут краватка? – спитав цей нарцис із недоречною цікавістю. – Не хотів збентежити, просто ти так кричала. Подумав, що тебе струмом стукнуло чи ще щось таке. Забув одягтися. І до речі тобі є вісімнадцять, і в тебе був досвід принаймні з одним чоловіком. Бачила все. І ти навіть не почервоніла.

Ха. Так це я безсоромна, а не він?

Ну й нехай. Я тут не для того, щоб когось вчити манер. А щоб отримати свою частку бонусу. 

– Бабуся казала, що коли так скажеш, чоловік, у якого розстебнулася ширінка, опустить погляд на краватку і побачить, що одяг не в порядку. – проігнорила я його недолугі виправдання. Хоча звісно мене вибісило, що він мене не соромиться. А що я хотіла? На дівчину я зараз не так щоб сильно схожа. То армоване дзеркало тріснуло зовсім не від моєї неземної краси. Я й сама злякалася видовища запухлої пики з щілинами замість очей. На стать опудала в чужих обносках там ніщо не натякало. А натякало на довге і вдумливе вживання алкоголю – мало не з пелюшок.

– На мені немає краватки, дурепо. – сердито гаркнуло одне білобрисе хамло. – Налякала. Подумав, що ліг спати в ній. 

– Тебе так легко налякати?

– Боюся слабоумства, як от у тебе. Може воно заразне. А тобі хіба не страшно стати овочем, і не помітити цього?

– Мені стільки всього страшно, що таке не в першій десятці. І може не в першій сотні. – згадала я всі свої неприємності, розбиті мрії й поламані плани.

– Наприклад? –  він склав руки на грудях, як Наполеон на картині й заохочувально кивнув.

– Зараз я найбільше боюсь тих типів, про яких казала Таська. Вона знає всі місця, де я буваю. Тому мене досить просто вирахувати. Бо, по-перше, мене на сьогодні викликали в деканат. Треба з'явитися для пояснень. А по-друге, ти теж для Таськи наче маяк серед ночі. І буваєш в універі, ще й на моєму факультеті…

– Це мій факультет, а не всяких… –  він нарешті згадав, що я цінна наживка і збавив тон. – Що ти забула на філософському?

– Я? Нічого. От тільки доки заберу. То все мама з бабусею. А так ноги б моєї… 

Тут він ляснув себе по лобі, спасибі хоч однією рукою, а то б знову я побачила оте, що 18+.

– Ти та коза, що вступила на бюджет і не ходить на пари? – невиховано показав він на мене пальцем. – Займаєш місце якогось бідосі, що мріяв стати філософом. Це знаєш, свинство, якщо пристойно висловитись. 

– Це був виховний момент? Попустись. Місце я сьогодні звільню. І до речі там може ще якась прогульниця є. 

– Немає. То, виходить, це тебе мені доручили допитати з використанням всіх засобів пристрашення?

– Звідки мені знати, що тобі доручили. Тобі більше не цікаві мої фобії?

– Дуже навіть цікаві. Тепер ще більше. – потер він руки. До речі великі, гарної форми й з красивими венами. Якби ж до цієї краси хоч трохи співчуття.

Хоча кого мають хвилювати чужі проблеми?

Правильно - психологів. А не чужих незнайомих людей. 

Гм, а можна вважати незнайомцем того, хто з тобою в одній ванній, й ти уже все бачила?

І чого він так дивиться, наче ми на екзамені? Що він там питав… а, про фобії. Психолог мамчин. 

– Зараз найбільше боюся? Що через те, чим пригрозила Таська, я ризикую не вийти заміж. Бо знаєш, після такого буде мало охочих зі мною одружуватись. –  сказала я чисту правду.

– Це два. – демонстративно показав він два пальці, навіть не спробувавши заперечити. – А ти казала про першу сотню, чого ти ще боїшся?

– Ночувати на вокзалі, трансжирів, ГМО, того, що не знайду гарного чоловіка і все життя буду їсти вуглеводні продукти, розтовстію і чоловік мене кине.

– Ти ж його не знайдеш. – встряв цей містер Логіка.

– Не перебивай. Я боюся носити червоні туфлі на шпильках, бо вони призначені для іншого життя. красивого і спокійного. Не те що зараз. І…  

Тут я замислилася, бо отак сходу більше не могла пригадати ще якихось фобій. – А! І що бабуся довідається, що я прогулюю до того, як мене відрахують.

– Це десять, а де ж інші дев’яносто? – єхидно спитав він. – Може ти боїшся того, що помреш в маразмі й навіть не помітиш цього, бо уже не можеш порахувати до ста?

– Чого я маю боятись того, що мені зараз не загрожує, а потім не буде непокоїти?

– Припустимо. – махнув він рукою і презирливо скривився. – Насправді добре, що ти не хочеш у нас вчитися. А то дісталася б мені на семінар, і я б читав цю маячню в курсовій. Так, чого ще?

– Тобі мало? Ну тоді того, що бабуся зарано дізнається…

– Ти вже це казала.

– Не це. Я казала про те, що мені за це буде від неї. А зараз – що вона натисне на всі важелі. І мене не виженуть. Бо вона приїде, водитиме мене під конвоєм на пари й особисто перевірятиме курсові. Через це я закінчу аспірантуру з відзнакою, мене залишать на кафедрі, я буду їздити на конференції, де одні лисі притрушені філософи, бідні, як бібліотечні миші, й такі невдахи, як я. Все життя запихатимусь пончиками й кавою, бо готувати нормальну їжу буде ніколи. І ніколи не взую свої червоні шпильки.

– Упс. Чого це філософи лисі?

Я перед ним душу відкрила, весь екзистенційних жах. І це все, що він почув. А ще філософ. Ха.

– Ага, боїшся, коли страшно! Пригадай не лисих і при цьому відомих. – спустилася я на його рівень.