У тебе блискавка на краватці розстебнулася

НАДІЯ

– Версія, то твої проблеми. – настрій зображувати придуркуватого помічника цього генія одразу пропав. Бо наживка не може бути помічником, лише знаряддям. А риба її може згамати й зірватись з гачка. Риба, вона… вона…  найсмачніша смажена. На Мальдівах я …

Тьху, я ще не там. Я тут на ганебній посаді наживки. Яка минулого разу принесла мені мінус три тисячі євро.

Нехай хоч нагодує перед тим, як насадити на гачок.

– Ти щось казав про їжу. – більше не зватиму його Холмсом, забагато честі. – В мене апетит прокинувся нарешті. Замов піцу.

– Яку ще піцу? – він виринув зі своїх планів про те, як захапає винагороду поперед поліції.  Правду кажуть, що чоловіки – вічні підлітки. І доводять всім то що уже дорослі, то ще ого-го – аж до того, як накриє старечим маразмом.

– Три сири. З доставки. Чув таке слово?

Він подивився, як на того черв’яка, якого я тільки що уявляла. Що знов не так?

– У нас в домі здорове харчування, дівчино. – з інтонаціями моєї класної сказав він. – Ніяких доставок. Ми що, ніщебрподи або алконавти? То їм хочеться здохнути якнайскоріше від виразки шлунку або отруєння простроченою і погано розігрітою піцою. Щоб не мучитись боротьбою за вищий рівень в грі. Людям, які мають клепку в голові й гідну мету в житті треба жити довго і насолоджуватись кожною миттю довгого життя. Він ще повчати мене буде. Замість нагодувати, як обіцяв. От же ж, принц на горошині. На двох. Життя йому гра, виявляється.

– Твоя філософія епікурейство? 

Сарказму він не вловив.

– Звісно. – махнув рукою вглиб свого палацу. – Пішли. Повар учора закупився, щоб ми без нього не померли з голоду. Вирізка там точно була. 

– Ого, так нам зараз кухар телячі медальйони з-під ножа подасть? Життя налагоджується.

– Ні. –  чогось нахмурив він брови, наче я дурницю якусь ляпнула. – Медальйонів не буде. І взагалі високої кухні. Кухар взяв відпустку до Нового року, бабуся з вітчимом у відрядженні. А я не дуже вмію куховарити, зате їм все, що в холодильнику. Не те що Костик, тобто вітчим. 

– Тобто піцу замовимо. І до чого була та проповідь здорового харчування?

– До того, що не стій, примерзнеш. Пішли. Зроблю відбивні. А ти чай завариш. Кавомашину тобі не довірю, а з чайником хто завгодно впорається

Ну й ну. Він явно не в курсі, що електрочайники є у всіх. А не тільки в замках у принців.

І ми пішли, ну й звісно я показала себе на всі сто.

Не знаю, чи він сильно пошкодував за розбитою чашкою і  згорілим електрочайником, в якому я намагалася закип’ятити воду, але щось пішло не так. 

Він знайшов гумові рукавички й висмикнув чайник, над яким курився дим, з розетки й викинув черепки від вручну розписаної чашки. Зате підтвердив, що я точно альбатрос на суші.

– Сподіваюся, ти хоча б іноді літаєш.  А не тільки змахуєш крилами все, що не приволочене. – цього разу він хоч і посміявся з мене, але на правду я не образилася. – І дивись, не вмикай без мене світло в спальні, бо ще спалиш моє родове гніздо. Бабусі такий різдвяний сюрприз не сподобається.

Поки я вагалася, чи не була підкатом заборона самостійно вмикати світло, чи він не бачить в мене дівчину, переді мною поставили тарілку зі смакотою. 

Відбивні в нього не пригоріли, кавоварку він не зламав. І я його майже вибачила. Авансом. Може й поспішила до речі.

Бо він досі не питав, як мене звати. Й сам не називався. А це підозріло. Я що, не просто наживка, а ще й одноразова, що й ім’я не треба запам’ятовувати?

Зате видав мені з бабусиних запасів шовкову піжаму, капці без задників і відвів на гостьовий поверх.

– Чуєш, я боюся сама спати. – призналася крізь зуби, бо іншого виходу не було. – І не сахайся так. Я саме про спати, коли нікого нема за стіною. Тому й шукала кімнату з сусідкою.

– Монстр під ліжком? –  заіржав він. – Розумію, як ніхто. Він, знаєш, який? Тільки п’ятку з-під ковдри висунеш, відкусить ногу по коліно.

– Я. Боюся. І. Монстра. Теж. Що не ясно?! – гаркнула, як бабуся, коли її доведеш.

Він здвигнув плечима, мовляв, психічка ненормальна. Не розказувати ж йому, що мій перший спомин в житті, як двоє сваряться за стіною і щось падає. А я точно знаю, що там нікого нема. Бо мати на роботі.

Потім виявилося, що хтось заліз у квартиру й мене не помітив, а сигналізація спрацювала, і його одразу затримали. Але то виявилося потім. Бо я накрилася ковдрою з головою і мене теж не помітили. Й мені довго не могли довести, що то були живі люди. А не страховиська з казок, які приходять, коли я сама вдома.

Й знати й відчувати –  не те саме, як виявилося. Тож досі боюся, коли вдома нікого немає. 

– Маю право, і боюся. – лише й сказала. – У всіх є дитячі травми. А на цьому поверсі я одна. Ще й вітер так противно виє за вікном, що схоже на злий голос.

– Ну я тобі світло залишку. Теж мені проблема.  – здвигнув плечима принц, а плечі в нього такі, що то його злякаються в темній кімнаті, а не він. – Тут нікого, крім нас, немає. Але ж я є. І сигналізація працює. Можу ще в чоло поцьомати на ніч.

– Оце вже точно зайве. – огризнулася я. 

– Тим краще. – полегшення в його голосі було образливіше за слова. – Ванна отам, за зсувною панеллю. Подивишся на себе в дзеркало. Знатимеш, як ридати через дурниці по дві доби. Я пішов.

– І тобі на добраніч. – видушила я з себе. І ледве дочекалася, поки за ним зачиняться двері

Одразу ж відсунула панель. 

– Ото люди живуть. –  сказала собі після того, як перестала плакати від страшидла у вкритому туманом від пари дзеркалі. Бо я таке опудало теж не схотіла б цілувати в чоло.

Нічого, воно пройде. Просто не треба засинати лицем в мокру від сліз подушку.Краще дивитись на красиве і звикати до того, як житиму, коли правильно вийду заміж.

Тут одних баночок і флакончиків з косметикою на пів аптеки вистачило б. І це для гостей! 

А ванна яка велика й зручна. Не те нещастя, що в моїй знімний двушці. І навіть не те старовинне одоробло, що в бабусиній квартирі – велике, але більше схоже на поховальний саркофаг, ніж на місце відпочинку.