Я теж вмію говорити прямо

ОЛЕГ
 

Я уже звик відповідати на питання про матір спокійно. І все одно кожного разу неприємно, коли треба пояснювати й вислуховувати ввічливі співчуття. Але заплакані очі дівчини викликали бажання пояснити дурепі, що таке горе, а що неприємність. Як та, що трапилася з нею.

– Нічого моя мати не каже ні на це, ні на щось інше. Сирота я. Мати народила мене не в шлюбі. То у нас може й сімейне. Але потім все ж вийшла заміж. Не за мого батька. І через кілька років трагічно загинула. У мене на очах. І я наче не схотів цього бачити чи щось таке. Зір відмовив. Це було в чужій країні й треба було… – до мене дійшло, що треба закруглятись, бо запухлі щілини отої приблуди знову засльозили. – Це все було дуже давно, і зір повернувся повністю.  Бабуся пропадала на роботі, бо вдома все нагадувало про втрату. Так що я її бачив лише у вихідні. Вітчим мене виростив, як вмів. Не дуже у нього виходило, скажу по секрету. Та й за те спасибі. Він от лише тепер надумав женитись вдруге. Бо я уже великий хлопчик, а йому треба жінка і все таке. Бабуся від щастя мало не вмерла. 

– Вона зраділа, що він жениться з іншою? – спантеличено спитала ця романтична дівиця.

– Саме тому і зраділа. Бо зятя не так щоб любить, але він мене врятував тоді, коли мати загинула. Ну і взагалі бабуся Костика цінує, хірург він гарний, на нього клієнт пре, як на буфет. Але вдома  його винести важко. Так бабуся понадіялася, що вітчим нарешті від нас з’їде. Тож вони тоді не посварилися й ділити клініку і мене не стали. І то хліб. Бо іншої рідні не маю. І сварок не виношу, тож прийшлося б йти з дому. А на зарплату асистента або молодшого викладача в наші часи не проживеш. І все ж бабуся заповіт вмить переписала на мене. І грошей підкинула. А я побачив майбутню мачуху й ох… Ох, який підозрілий був у неї вигляд поруч з Костиком. Вітчимом тобто. Схожа на малолітку, але знаєш, поруч з Костиком…

– Це називається, не вашого кола. –  ущіпливо підказала дівчина в куртці з чужого плеча. І я спробував визначити, з яких кіл вона сама. Одяг і зовнішність – як в безхатьки неважкої поведінки. А говорить і метикує, як не кожна з моїх студенток. На льоту схоплює, з пів слова. Але дала зрозуміти, що ми з різних світів, і про мій світ вона не дуже високої думки.

Що ж. Доведеться їй мені допомагати без поваги. Переживу. 

– Я зрозуміла, що ви сирота. Але не зрозуміла, нащо ви мені все це розказали. – повернула вона мене до суті справи.

– Зараз зрозумієш. Я спробував дати хабаря дати тій дівці. Щоб відчепилася від Костика. Вона взяла, подякувала і пішла. На прощання через плече кинула, що не забуде мене, коли вони з Костиком поженяться. Бо я молодий і красивий.

– Ого.

О, ці вже мені жінки. Тільки що питала, нащо розказую про сім’ю, а тут одразу вуха розвісила. 

– От тобі й ого. – повернув їй сарказм повною мірою. – Одразу було видно, що вона за цяця. І те, що ти з нею знайома, плюсів до твого резюме не додає, так і знай.

– Ще я маю за сусідів відповідати? – визвірилася вона.

– Не кіпішуй. Я закрию очі на цю обставину. Сказав же, що беру асистенткою. 

– За що така честь? – скривилася вона, але хоча б забула плакати.

– Не за що, а чому. Бо тепер треба міняти тактику. Я ж тоді спробував поговорити з вітчимом, тільки він не пішов на контакт. А потім бабусині аудитори виявили, що мої жалюгідні три тисячі євро, витрачені на хабар тій золотошукачці, ніщо в порівнянні з тим, скільки Костик перевів на її рахунок.

– Ну знаєш, то його гроші. І його право. – впряглася вона за незнайомого Костика. Мабуть, як і всі романтичні дурепи саме так і уявляла собі власного принца. Щедрим і щирим.

– Та якби ж вони були його. – мене знову розібрала злість на людську дурість. – Вони були з фонду на розвиток клініки. Навіть не так. Костик досі божиться, що переводив їй свою платню, і то не всю й лише кілька разів. І що то, мабуть, злам. Типу його хакнули, і може то взагалі не вона. Й що то була платонічна любов і бла-бла-бла.

– Ага. І сума з рахунку клініки така сама, як та, що пішла на рахунок Таськи? – вона засміялась, показавши рівні дрібні зуби в ідеальному стані, яких не могло би бути у безхатьки. Мабуть, зраділа від відкриття, що не одна отримала неприємності з грішми через ту аферистку. 

– Та звісно все збігається і перевірено. –  не зацінив я її гарного настрою. – Так чи інак, готівку з її рахунку уже теж знято, як виявилося. Зате тепер хоча б ясно, що вона намилилася втекти з міста з грошиками в дзьобику. Бабуся звісно в ауті. Об'явила винагороду, а слідство ні з місця. І вона уже майже махнула рукою і готова списати ті гроші як безнадійний борг. А тут приходиш ти з розбитою камерою, і Антоніна з тебе качає відшкодування. Й готова тиждень чекати.

Дівчина в безрозмірній куртці шморгнула червоним розпухлим носом і знову похнюпилася. 

– І причому тут тиждень? 

– При тому, що твоя сусідка не може не дотумкати, що її уже шукають. Тому й вдома не з’являється. Але й з міста не виїхала, хоч земля під нею горить. Так що цю шахрайку теж обшахраювали скоріш за все. А втекти вона зможе лише в чому стоїть. Бо ти зламала замок. І без твоїх грошей теж не рипнеться. А кажеш, що невезуча. 

– Нічого такого я не кажу. – оу, коли сердиться, сльози вмить висихають. – Просто я  часто буваю альбатросом Бодлера. Якому великі крила заважають ходити по землі, зате в небі рівних йому нема.

Вмерти можна. Від сміху. Пом’ята дівка в куртці на піжаму цитує “Квіти зла” Бодлера. Мокра курка вважає себе альбатросом, от же ж.

– На небо зібралася? Відклади на тиждень. –  сказав я крізь сміх, який намагався видати за кашель. – А везіння твоє до того, що ти виграла в лотерею по трамвайному квитку.  Ти мені допоможеш знайти ту шахрайку. Я поверну гроші, які прос… гм, профукав Костик і знайду злодійку, яку не може знайти поліція.

А про себе додав головне –  доведу бабусі, що філософія не моє, як і хірургія. А моє – приватний розшук.