Красивий принц з чужої казки

Я тормознуто дивилася, як охоронець тицяє на кнопку, і хвіртка відчиняється.

– Заходь, нещастя. І питай, якщо цікаво. А якщо ні, я все одно розкажу стислу версію попередніх подій.

– А звідки ви знаєте?

– Версія то не знання. А здогад. Тебе просили повернути мені камеру. Ти її розбила, з тебе вимагають гроші. Так?

– Ннне зовсім. Мене попросили привезти камеру на весілля. Бо Тоська не встигає заїхати. Камера лежала на краю тумбочки й ковзнула, ледь я доторкнулася. Вона в чохлі. Я лише почула, як щось хруснуло. Не дивилася, щоб ще більше не розстроїтись. І побоялася одразу сказати. Налаштовувалася всю дорогу. Бо Тося нею заробляє на життя.  А вона от подзвонила. І я нічого не казала, а вона… –  зрадницькі сльози знов потекли по щоках. Вони пекли й так уже спечену сіллю шкіру навіть сильніше, ніж зранку. – вона сказала, щоб я повернула їй три тисячі євроооо. 

– Ще цікавіше.

– Нічого цікавого. –  шморгнула я носом. – Там під домом уже стоїть нишпорка. І якщо я не знайду грошей, якісь її знайомі пацики мене спіймають, зґвалтують і запис викладуть всюди. А я стільки одразу не знайду. Бо ніхто не викидає такі скажені гроші в місцях, де їх можуть знайти такі, як я. Тож мені додому тепер не можна. Дяк, що підказали, як її хоч на тиждень… 

– Ти заходь. – махнув він рукою у двір, вилизаний, як на різдвяній листівці. І прочинив ковану хвіртку. Яка одна коштувала явно більше, ніж розтрощена косорукою мною камера. а тамще був кований паркан. – Чого не питаєш, звідки я знаю цю камеру?

– А ви її знаєте?

– Жіночий алкоголізм не лікується.

– А що в нього болить? –  не встигаю прикусити язика.

– В кого?

– В жіночого алкоголізму. Від чого він не лікується?

– Ти з бодуна така дотепна. Аж страшно, яка на тверезу голову.

– З якого бодуна?

– Великого.

– Я не п’ю. Мені не можна.

– Наркологу розкажеш. Така пика запухла.

– А. То мене … Ну ми розлучилися з одним. Коли я сказала, що в мене затримка. – довірливо нявкнуло кошеня, яке тільки-но отримало штраф у три тисячі  євро за довіру до кого попало.

– Токсикоз? –  співчутливо спитав охоронець.

– Ні. То я плакала, а потім заснула лицем в  подушку, потім знову плакала.

– Ну знайшла через кого. Хто звалює після такої звістки, той і одної сльозинки не вартий.

– Та да. Але ж ПМС і стрес. 

– ПМС?

– Ага. Місячні затрималися. Смішно, правда?

– Вмерти можна. Від сміху. Виходить тебе теж кинули. А камеру я знаю, бо сам її привіз Антошці. Антоніні тобто. І добре, що ми зустрілися.

Несподіваний перехід до лірики й романтики зовсім збив мене з пантелику.

– Не дивись так. Пішли баралгіну дам. Полегшає. 

– Дівчинко, хочеш канхветку і на машині покататися? – вголос згадала я своє перше враження від його стрьомної поведінки.

– І на машині теж покатаєшся. –  незворушно кивнув він. – Покажеш, де живеш. Щоб подивитись, чи там справді є стеження. А добре, що ми зустрілися, не тому, що я тобі зараз запропоную замінити наречену на весіллі. Ти ж про це подумала?

– Я? З чого б це…

– Ну кіно, романтика і все таке. Дівчата ж мріють про такі повороти сюжету. Кохання з першого погляду, доля, половинки сердець, що раптом з’єдналися. Хіба ні?

Я показала пальцем на своє обличчя.

– З першого погляду на оце?  І це ти ще не в курсі про те, що я ходяча неприємність, і це заразно. А ще – я ні разу не Попелюшка до весілля з принцом. Тобто ненавиджу хатню роботу і не маю феї-хресної. Хоча проти принців нічого не маю. І черевички в мене є. Через розповідь одного хлопця. 

– Яку ще? –  спробував він зрозуміти, до чого тут якийсь хлопець.

– Ну він придумав розповідь. Загалом багато про що, а в основному про його почуття до мене. Там я була щасливою, а ще носила червоні туфлі. На згадку про це я колись купила собі такі туфлі. Щоб не забувати, що таке щирі почуття. І взагалі – не забувати. 

– Це він тебе кинув через .. гм, коліно?

– Ні. Бо я забула його. І повелася на отого…

– Зате цього не забудеш. Дурні дівки. Вмить забувають тих, хто їх щиро кохає і ведуться на тих, хто використає і кидає. 

– Ну якщо мить – то все життя після дитсадка… 

Дурне кошеня виринуло зі спогадів і побачило, що красивий принц з чужої казки, як і всі до нього, здвиганням плечей і постукуванням пальцем по лобі висловлює повагу і взаєморозуміння героїні мого єдиного вдалого роману. Який стався у мене в п’ять років. На додачу принц поаплодував і закотив очі під лоба. Що, мабуть, мало означати найвищий рівень схвалення. Але звісно означало дещо зовсім протилежне.

Коли ж я навчуся тримати язика за зубами й не повідомляти чужим людям особисті подробиці, які нікого не цікавлять?

– Забудь. – промимрила я запізніло.

– Гм? Ну не суть. –  сказав він після недовгої паузи. – Словом, добре, що ми здибалися. Але звісно не тому, що мені припекло одружуватись.

– А тобі точно не припекло? – нетактовно спитала я. – Аж до того, що ти сьогодні в білому, а не в траурі, як правильні наречені.

– Це не білий. А екрю. Звідки ти, що не знаєш різниці?

– З Крижина. Точніше спочатку звідси, але тепер з Крижина. Ні, тепер уже теж звідси… – я зависла, бо пояснити, чому мати продала нашу квартиру на Подолі  й поїхала за кордон з черговим чоловіком, а мене сплавила бабусі, не могла навіть собі, не те що стороннім. – Не суть. Я заговорюсь на стресі. А кольори розрізняю, мабуть. Просто не хотіла тебе засмучувати, що твій білий костюм пожовк в дідусевій скрині.