Як  розрахуюся?

НАДІЯ
Після другої доби без сну мій організм вирішив, що ми тепер поспимо п’ять годин, а потім ще дві години поплачемо. Але Таська подзвонила прямо посеред найсолодших ридань.

– Ти зараз зайдеш до мене, візьмеш мою камеру і порулиш на весілля, а я під'їду пізніше. Скажеш, що ти моя асистентка, носиш за мною причандалля.

– Е?

– А-сис-тент-ка. – повторила вона по складах. – Адресу тобі я уже скинула. Віднесеш і далі побивайся за своїм розбитим серцем, або ще чимось розбитим, як ти любиш.

Я нічого такого не роблю до речі. Воно само чогось б’ється. 

Не думайте, я не роззява і не ідіотка. Просто лише пів року живу на вільних хлібах, реального життя, як виявилося, не знаю. А Таська свариться, каже, що я повзу через життя, як сліпе кошеня в пошуках тепла і їжі. І якщо завагітнію по дурості, то дитина не кошеня, її топити не можна.

Іноді Таська вдало підказує, як пройти з пункту А до пункту В короткою дорогою і не набити ґуль на лобі. А ще зрідка позичає мені трохи грошей. Тому час від часу доручає щось отаке.

Але в основному я сама намагаюся дати собі раду. Наскільки на таке здатне сліпе кошеня. Яке от просто зараз вперлося мордочкою в перешкоду. 

Звідки мені знати, може треба зробити крок-другий вбік, і далі прохід вільний. От тільки в який бік і скільки кроків?

Одне знаю точно. Все через те, що я втратила ґрунт під ногами через Дениса. Чи боляче вдарилася об землю, ледве злетівши від щастя на сьоме небо. 

Тому все. Ні, ВСЕ. Більше ніякого сексу до шлюбу. Ніяких обіцянок, що все під контролем.

Ні-я-ко-го не пла-ну-ю. Не хочу. Ніколи знову. Ніяких безвідповідальних принців, тупіших за їхніх білих коней. Тепер спочатку штамп в паспорті, потім презерватив, і тільки потім…

Під ці клятви й прокльони я ефектно відзначилася на біс – розбила нову камеру Таськи й, щоб уже точно себе  занапастити, зламала хазяйчин замок.

Ми з Таською сусідки, якщо що.

Але ні разу не подруги. Знімаємо на двох двушку в панельці на Академі. І звісно двері кожної з нас зачиняються на ключ. Причому двері пустої кімнати мають бути зачинені, якщо ми не обидві вдома. 

Але хазяйка тримає запасні ключі на кухні, в коробці з макаронами. Як раз на випадок, коли треба буде зайти, а когось немає.

До речі саме це вона і погрожує зробити, бо Таська затягла з проплатою. І хазяйка просто ще не вирішила, що з цим робити –  взяти щось з речей Таськи на продаж чи просто все викинути на сходи й запустити іншого пожильця.

Звідки я про це знаю? Звідти, що мене хазяйка це сказала, щоб я передала сусідці. Бо я не така. Я  акуратно плачу. Ненавиджу когось підводити. 

Якби ж це мені допомогло!

Я спочатку впустила на потертий паркет дорогущу камеру, єдиний засіб для існування сусідки. А коли  виходила, руки трусилися, і ключ зламався у замку. В пальцях залишилася лише металева голівка, яка одразу ж впала на підлогу і закотилася під диван.

– Як  розрахуюся? –  єдине, про що могла думати, коли їхала в метро, а потім йшла, користуючись гугл-меп. 

А мала б думати, чого це люди намагаються не стояти біля мене занадто близько і відводять погляди.

І що сніг не сховає від чужих поглядів сліди двотижневих ридань і безсоння, навіть якщо піде сильніше й перейде в заметіль. 

І що куртка, вдягнута на піжаму, робить мене схожою на втікачку з клініки. Тої, де лікують чи божевілля, чи хронічний алкоголізм.

Куделі на голові, наспіх заколотої дешевою кульковою ручкою, під капюшоном було не видно. Ну принаймні поки вітер не здув його з голови, а я й не помітила.

І мало не впустила ще й телефон, бо мене штовхнув сам пан наречений – дверми ґратчастої хвіртки, що у них відчиняються назовні.

Дикі люди. 

Але довелося визнати, що його нареченій пощастило. Бо не кожній дістається наречений, одночасно викапаний австралійський пожежник з календаря і Санта, що дарує тобі австралійського пожежника в комплекті з обручкою. Напевне наречена була чемною весь рік. Слухалася бабусі, не прогулювала занять і не ходила замість бурси мити посуд в МакДак. 

От тому їй все, а мені нічого, крім розбитих склом всередину рожевих окулярів.

Знову стало нестерпно шкода себе, але сльози не потекли. Чи то всі уже виплакала, чи вони на морозі не змогли вилитись назовні. І впали важкими крижинами просто в моє розбите серце. 

– Що треба?

От де в людей емпатія і тактовність?  Козел, як і вони всі, а не австралійський пожежник, що рятує коал і сумних дівчат. Не бачить, що я сумна й ще більше одинока на фоні його щастя? Санта мамчин.

– Хатинка у вас нічо так. Ще й такий красень сам двері відчиняє. –  нявкнуло сліпе кошеня на злого бультер’єра. Звідки я взагалі взяла, що це наречений? Хіба наречені такі? 

Він весь в білому якогось не зовсім свіжого відтінку, а не в чорному. І злий настільки, що навіть не приховує цього. Хоча хто завгодно бісився би, якби був вимушений вискакувати з дому під густий сніг заради не знати чого. Може то бос охорони або розпорядник церемонії?  От я ж…

– Кажи, що треба, або іди звідси. Не до тебе.

– Я асистентка. На весілля. – кажу, зрозумівши, що його агресія викликана тим, що у святковий дрескод вписуюсь не так щоб вдало. І на доказ та щоб заспокоїти простягаю камеру в чохлі.

– А. Ахрана, атмєна. Сповіщення не прийшло? Весілля не буде.

– А. Тоді вибачте.

Роблю крок назад від воріт розкішного маєтку, які в столиці звуть хатинками. Стаю обома ногами на звичайну бруківку. Життя знов опустило мене на грішну землю.

Тягти далі нікуди. Тому тицяю на Тасьчин номер. Вона хапає трубку, наче тільки того й дожидалася.

– Не спіши, Тась. Пофоткати не вдасться. Ве…

– За камеру заплатиш, корова криворука. Мені що, на телефон тепер фоткати?

– Весілля не буде, мені охоронець сказав. – кажу я і дивлюся на охоронця, що з усієї дурі гатить кулаком в ковані ґрати. Як тигр, якого ув’язнили, відловивши в джунглях на приманку, б’є лапою по клітці.