Не чую згоди

ОЛЕГ

– А вас, асистенте, я прошу залишитися. –  проскрипіла крізь зуби декан. Каскад посмішок, від несміливо співчутливої до саркастичної ухмилки пробіг обличчями колег. І кабінет декана спорожнів, наче від помаху чарівної палички.

Я надав обличчю максимально тупого і невиразного вигляду.

– Не хочу казати це при всіх, але якщо ви не розберетесь з опоненткою і не  зумієте захиститись, конкурс на старшого викладача не пройдете. – товсто натякнула Домініка Модестівна, саме з себе теж зовсім не тендітна.

Я схилив голову й дав їй можливість трактувати це як завгодно. І як повну згоду, і покору або безсилля перед обставинами. А сам вкотре пошкодував, що не можу дати їй хабаря. Тобто безплатну підтяжку і ліпосакцію в клініці бабусі.

Не тому, що бабуся би вжахнулася від обсягу роботи й матеріальних збитків. Чого не зробиш для єдиного онука й спадкоємця. А тому, що колись давно підлеглі прилипали завірили мою начальницю, Домініку Модестівну в тому, що вона нереально приваблива і сексуальна. І будь-яке втручання в її неординарну  зовнішність завдасть непоправної шкоди її ексклюзивній красі.

І відтоді ніхто не довів протилежного. Не про шкоду красі. Бо Домна нічого не підправляла у своїй зовнішності й не збиралася. А про те, що проти її шаленої сексуальності й неземної краси неймовірно легко встояти. За що я бажаю тим безхребетним кар'єристам всього, чого вони собі найбільше не бажають. 

Бо доказ полишено на мене.

А я стільки не вип’ю. Не тому, що балуваний. Ну хіба лиш трохи. Але чоловік так влаштований, що його організм брехати не може, хоч оббрешися словесно. Особисто мій організм ще стерпів би її зовнішність або характер окремо. Але сполучення гори драглистого жиру із нарцисичною самозакоханістю моє лібідо уже не витримало.

А ця жаба далеко не дурна. І уже щось таке запідозрила, хоча я лестив їй не менше, ніж інші. Просто уникав розмов при зачинених дверях. Бо вбухати стільки років і зусиль в дисертацію, і самому все зруйнувати –  так собі ідея.

Але тепер до викриття мого прикидання залишалися секунди й сантиметри.

– Я чула, у вас призначене весілля. З молодою неосвіченою весільною репортеркою.

Хух. Пронесло. 

– То не я. То мій вітчим. І весілля не відбудеться. Вони не зійшлися характерами. До речі можу познайомити вас з вітчимом. Він визнаний красень і плейбой, неймовірно щедрий і схильний закохуватись з першого погляду в розумних жінок.

Домна виявила деяку зацікавленість – примружилася і перестала підкрадатись до мене.

І я розслабився й зробив фатальну помилку.

– У нього золоті руки. Він головний спеціаліст в клініці бабусі… Тобто заробляє шалені гроші. – спробував я виборсатись з власної пастки. 

– Що я чую? Ви пропонуєте мені знайомитись з особиною, яка... який робить жінок на одне лице заради сексистських уподобань якихось недорозвинених самців?

Ой-йо. 

– Ні, вирвалося, вибачте. – розвів я руками, зобразивши каяття.

– Не пробачу! Ваше щастя, що ви не пішли по його стопах і не заганьбили себе. І все ж... – вона ще на крок наблизилася, а я схопився за спинку стільця, що тепер був єдиною препоною між мною і цією хтивою жирною жабою. Саме так висловились би про Домну недорозвинені самці, особливо ті, яким пощастило не бути її підлеглими.

– Відбиватимусь ним, а там хай буде, що буде. – з жалем вирішив я. 

Якщо що, я ні разу не налякана незайманка з бабусиних снодійних книг. І зазвичай жінкам не відмовляю. 

Але всьому є межі. 

Якщо вона собі гадає, що може мене використати, бо я залежу від її ставлення, то не на того напала. І пішло воно все разом з десятьма роками, викинутими на смітник.

– Домініко Модестівно. – сухо повідомив їй. – Якщо мені не здається те, що мені здається, я не готовий до позаробочих відносин з вами. Я у вас не закоханий. І якщо це стоїть на заваді захисту кандидатської, якось  це переживу. Але майте на увазі, мовчати, чому це сталося, не буду.

– І я не буду, шановний. –  в устах корінної львів’янки це слово прозвучало, як матюк від п’яного грущика. – Це станеться тому, що я не заміню вам опонента. А професор Сич вас розмаже тонким шаром під час захисту. Так що всі дізнаються, що ви нездара, але у своїх проблемах звинувачуєте жінок. Бо просто імпотент. Інтелектуальний, я маю на увазі. – просичала вона мені в обличчя. – А ще ви забули, що є куратором другої групи першого курсу.

– Я? Відколи?

– Відсьогодні. І от вам завдання. Проведіть співбесіду зі студенткою, яка систематично прогулює. Як мені тільки що доповіла методистка, ця першокурсниця з’являлася на лекціях не частіше разу на тиждень. А на семінарах, які ви ведете – ні разу. Чому ви мені не доповіли про це неподобство? Це підсилює мізогінію на факультеті, де і так мало дівчат. І підгодовує чутки, ніби жінкам у філософії не місце!

– Я регулярно подаю в деканат відомості про відвідуваність. – максимально офіційно відповів я, гостро глянувши в її хтиві очі. – Але не пам’ятаю, щоб у моїй групі були ще якісь дівчата крім двох. Які не прогулюють.