Розділ 1

Жага помсти. Жага поваги. Жага прийняття.

Ігор переживав не найкращі часи навчаючись на першому курсі медичного університету.

— Довбана задавака!Стерва!  — кричав у порожній кімнаті гуртожитку.

Обличчя ставало багряним.
 Якби у дверях опинився сусід Віталік — Ігор би не думав. Зарядив би добрячого штурмана. Байдуже, що не заслужив.
 

Відправляючи абітурієнтів на навчання всі говорять про труднощі, але в те, що пристаркувата викладачка філософії постійно кепкуватиме над ним, Ігор уявити не міг.

— І то придувбалась, стара кряча! — продовжував кричати в глухі стіни.

Варто було одного разу не виконати домашнє завдання, як Зуфрія Остапівна розібрала життя хлопця по полицях на всю аудиторію, в якій було не менше ста студентів.

— Як сміла казати, що в мене пусте життя? Ще астенію і кіфоз спини мені приписала.

Ігор підійшов до дзеркала, яке висіло на вхідних дверях, ще до того, як він заселився у маленьку двомісну кімнату.

— Та немає в мене того кіфозу! — сказав вже спокійніше — Максимум сутулість.

— Ігорю, мені достатньо обвести було поглядом, аби зробити висновок, що лікар з Вас вийде ледачий, — відлунням згадує.

Якби хоч аудиторія не реагувала. Так ні, реготали й лише чекали, коли викладачка вкотре торкнеться  гідності хлопця.

Фрази  Зуфрії Остапівни пронизують нервові клітини від чого хлопець відчував не просто злість.

— Помщуся, — запевняв себе.

Довго не думав. Зайшов у мережу Фейсбук, створив липовий акаунт. Для цього правда прийшлось застосувати запасну сім карту, яку хлопець використовував не часто. Створив на неї електронну пошту. Свою нову особистість назвав Боб Сноб.

На сторінці Цицик Зуфрії Остапівни були її портрети на фоні бібліотечних книг, квітів, колег з кафедри... На всіх фотографіях викладачка здавалася зарозумілою. Здавалося, її темні-карі очі ніби говорять: «Знання – єдине, що важливе. І на відмінну від більшості в мені його достатньо»

«Оце у вас очі» — почав писати Ігор під основною світлиною —  «Ніби туди кіт напрудив».

Одне є. Перейшов на інше фото, де викладачка стоїть з колегами на фоні університету.

«Серед всіх людей ви Зуфра вийшли як стара відьма».

Ще обкритикувавши з п’ять світлин хлопець відклав від себе ноутбук.

«Ніби попустило» — подумав.

Задоволений собою вийшов з кімнати і пройшовши маленький коридорчик потрапив у загальну кухню, де стояла старенька, заляпана газова плита, дві тумби і квадратний стіл с целофановою скатертиною.

На кухні був лише худорлявий у великих для зору окулярах Микола. В його кімнаті було аж чотири сусіди, тому Ігор дуже цінував привілей жити лише з Віталіком, який його цілком влаштовував.

— Як справи Колюня?

"Колюня" — саме так називали  цього худенького хлопчину у всьому гуртожитку. Він був непримітним, добре навчався, а головне допомагав з домашнім завданням всім охочим. Правда за певну плату.

— Та добре. — Відповів той.

Микола чимшвидше почав мішати картоплю дерев’яною лопаткою.

— Та не бійся. В мене своє є, — відказав Ігор показавши в руках судочки з їжею.

— Слухай, в мене тут одна справа. Ти ж хлопець розумний. Мене тут один шахрай на ОЛХ надув. Хочу йому помститися.

Коля примружив свої великі очі в окулярах.

— Та я ж педіатр, а не програміст.

— Не переживай. Відшукувати нікого не потрібно. Я маю його сторінку в Фейсбуці і номер телефону. Хочу його дістати, щоб знав, як добрих людей дурити.

Колюня підняв свою худорляву і з синюшністю від вен руку і почухав чоло.

— Ну я можу придумати пару варіантів, але ж ти розумієш...

— Скільки? — здогадався Ігор.

— П'ятсот.

— Та нічого собі! Правду кажуть, що ти жид.

— В житті все платно, Ігоре. А ідеї самі дорожчі у світі.

Ігор аж скривився.

«Теж задавака» — подумав — «Всі вони такі»