Глава 6 — Вона не винна

Глава 6 — Вона не винна

— Синку! Синку! Вставай. Прокидайся, — я чув мамин крик і голос. 

Не міг зрозуміти, де я. Але коли відкрив свої очі, то зрозумів, що я у своїй кімнаті. Але як таке можливо? Я бачив себе зі сторони. Пам'ятаю свою безглузду смерть. І все інше. Моя мама збентежено на мене споглядала і перестала нарешті мене трусити. 

— Ти чого? — дивувався я. 

— Твій друг... — запнулась вона. 

— Що з Павліком!? — вигукнув та підірвався з ліжка. 

— Його знайшли мертвого в лісі. На обличчі застиг страх, — схлипуючи, промовила вона, а я оглянувся. 

Я в своїй кімнаті й у тому самому одязі. Значить, це все було насправді? Але чому я живий, а він мертвий? Нічого не розумію. 

— Мамо, а де це було!? — збуджено вигукнув та струснув матір за плечі. 

— Недалеко від чарусу, — схлипнула вона, а я побіг на вихід. 

Сів у свою машину та помчався до кладовища. Проходив той самий шлях, що й вночі. Все ті ж стежки. І що цікаве? Я відчував, куди йти. Ноги самі несли мене у невідомість. Хоча, яка там невідомість? Всього лише звичайна Болотниця.

Добіг до чарусу та перевів своє дихання й серце, яке вистрибувало з грудей. Мені боліло, що мого друга уже немає і все через цю відьму болотну. Розізлився та почав кричати. 

— Де ти!? Виходь! Я знаю, що ти мене чуєш. Чому саме я? Чому ти залишила в живих мене? Чому вбила його, а я ще ходжу по цьому світі? — я впав на коліна та почав бити кулаками землю, рвати траву та кричати божевільно. Я бився в істерії та навіть скручувався калачиком. 

— Де ти? Чому саме я? Поясни! — вже тихо лунало з моїх вуст. 

Я навіть здригатись перестав. 

— Тому, що я не хотіла тебе вбивати. Наслала на тебе ілюзію. Марево, по-вашому, — посміхнулась вона. 

— Але ж ти вбиваєш для свого чоловіка? — піднявся я та подивився на красиву дівчину, яка стояла навпроти мене, завівши руки назад. Вона розсміялась вголос та закинула голову назад. 

— Де ти таке вичитав? — сміялась щиро вона. 

— В інтернеті, — зніяковів та насупився. 

— Оооо... Там ти міг багато чого начитатись. Наприклад, що в мене гусячі лапи і я весь час ховаю їх в чарусі за травами, — сміялась вона з мене. А я кивнув у знак підтвердження. 

— Це лише легенди, казки, для таких, як ти, — усміхалась вона своєю чарівною посмішкою. 

— Але ж я бачив усе це, — запевняв я. 

— То ілюзія. І я не вбивала твого друга. Він просто був слабким і помер від страху сам. Хоча нас, Болотниць, бояться і говорять, що ми погані, але це не так. Інколи потрібно більше боятись людей. Люди злі, наче ті піраньї. Завжди всього бояться і тому лізуть на ножа. Ось так і сталось із твоїм другом. Він так боявся, що сам поліз у те болото, а я дістала його. Хоча вже мертвого і безсилого, — дівчина почала пильно оглядати мене, водячи своєю головою в різні боки. 

— Значить, ми все ж були тут, — зітхнув я. 

Навіть не вірив, що друга більше немає. Саме він перший запропонував цей спір. Якась чортівня. 

— А як тоді я дістався додому? Я чітко пам'ятаю, що ти втопила мене...

— І ти потрапив у потаємний світ, — перебила вона мене та почала сміятись. — То ілюзія. Я ж тобі говорила. Нічого я з тобою не робила. Ти просто безсило заснув на траві, тому я відправила тебе додому. Певно, страх з моїми ілюзіями змішались і тобі наснився такий дивакуватий сон, — ця діва болотна, постійно посміхалась та була такою красивою, що я наблизився. Почав дивитись їй в болотяні очі. 

— Як ти відправила мене додому? — запитав, не зводячи з неї очей. 

— Чарами, любчику, — знову її пронизлива посмішка та сміх. 

— Гаразд. Давай вдамо, що я повірив тобі. Як мені бути далі? Що буде зі мною та з тобою? — запитав серйозно й  навіть брови нахмурив. 

— Нічого, — знизила вона плечима та розвернулась до мене спиною. — Ти поїдеш додому та забудеш про мене. Лише будеш знати про втрату друга, — тихо прошепотіла. 

 — Але я не хочу тебе забувати, — наблизився та поклав свою руку їй на плече. 

Ще вчора вона здавалась мені найвродливішою примарою, бо була дуже прозора,  а тепер я бачу її немов будь-яку дівчину на цьому світі. І сам не розумію, чому хочу її втримати. 

— Нам не судилося бути разом, — тяжко зітхнула. 

— Але ти вчора говорила, що я твоя доля, — згадав я її слова та сильніше стис передпліччя. 

— Доля, але моя доля у вічних муках, а твоя – жити далі. Кохати, створити сім'ю та вмерти з дружиною в один день, — гірко промовила та вирвалась. 

Вона повернулась до мене та пильно вивчала кожен сантиметр мого обличчя, наче хотіла запам'ятати його. 

— Прощавай, — і вона розвіялась, мов попіл. 

А я лишився на галявині біля чарусу весь знесилений. Я впав на землю.  

Це кінець. Я більше не побачу її. Вона ні в чому не винна. Винні лише ми. Ми потривожили дівчину. 

Здавалося, я заснув.

Прокинувся я в лісі, коли на дворі було вже темно. Я не пам'ятаю, як тут опинився і що я тут роблю. В мене наче два дні вилетіли з голови. Я навіть думав, що мій друг живий, але коли повернувся додому, мене знову ошелешили і я пережив той самий біль двічі. 

Звісно, про Болотницю я нічого не пам'ятав. Певно, вона так хотіла. Хотіла, щоб я забув її, але щось мене постійно тягнуло на те болото. Я майже кожного дня приїздив туди і вдивлявся у чарус, по якому плавали трави. Але дівчини я більше не зустрів, як і її болотяних очей, що снились мені уві сні. 

Я припинив туди їздити та забував потроху свої сни. Все наче налагодилось, але одного дня в мій сон увірвалась гроза і я побачив її:

«Допоможи мені!»