Глава 3 — Ілюзія

Глава 3 — Ілюзія

— Твою ж... — я підбіг до того місця та вдивлявся в  темряву, де нещодавно бачив бульбашки, але тепер там було пусто. Ані тобі хвилі, ані бодай щось. Я взявся двома руками за волосся та, мов божевільний, сів на березі й почав хитатись. 

Згодом я почув чийсь ніжний голос та підняв голову. Я побачив свого друга, який стояв посеред галявини та мав вигляд  зачарованого. Очі скляні та не мали жодної емоції, а обличчя таке усміхнене, посмішка не природна, немов її розтягувало щось невидиме з двох боків. Павлін, мов заворожений, йшов до болота, наче його тягнули невидимою ниткою, але я не бачив, хто саме це робив. Лише чув ніжний, мелодійний дівочий голос. 

— Іди до мене, я чекаю на тебе, — чув я та дивився на свого друга, який дійсно йшов до того болота та вже ступав туди ногами. 

Я, мов зачарований, спостерігав за всім. Потім кинувся до Павліна та схопив його за руку, але вона розвіялась в повітрі, мов марево. Я почув гучний сміх неживого жіночого голосу. Він лунав з усіх боків. І я зрозумів лише одне: ця істота показала мені марево, ілюзію. Певно, хотіла позловтішатися, але  сама не з'являлась. Вона забрала в мене друга. Від цього визнання в грудях стислось. Я наче відчував, що я наступний. 

— Що ж це таке!? — кричав я в бік болота. 

— Це твоя доля, — прошепотів жіночий голос позаду, а я різко обернувся та нічого не побачив. І знову дзвінкий сміх пронизав мої вуха, а я закрив їх руками. 

— Хто ти? — запитав я тишу, яка настала та пробула достатньо довго.

— Я ж кажу, твоя доля, — пролунало десь збоку болота та я повернув туди голову, але встиг лише побачити розмитий силует дівчини. 

— Доля...  доля... доля... — відлунням лунало звідусіль, а я крутив головою та від безсилля сів знову на землю.

— Ти вбила мого друга! — кричав я та розмахував руками в невідомість, продовжуючи сидіти на березі. 

— Я твоя доля смерті, — знову лунало у моїх вухах і вмить все прекрасне зникло. 

Місяць та світлячки перестали сяяти, вкриваючи все темрявою. Пахощі трав зникли й мені в ніс врізався болотяний сморід. Я закрив очі, щоб не бачити, що продовжується далі. 

Знову почав дути вітер та накрапав дощ. Дерева почали наче грати якусь пісню в поєднанні з вітром та дощем. Немов це остання пісня, яку мені доведеться почути, а я сидів нерухомо, неначе чекав свого кінця. Але він не наставав. 

Натомість я знову побачив ілюзію, але вже в участі не Павліна, а себе. Неначе я опинився в потаємному світі між життям та смертю. Я бачив, як мене затягує до того зловісного болота, як мене тягне невидимою ниткою щось розмите. Начебто дівочий силует.

І знову все зникає. Потім з'являється і місяць, і світлячки, і пахощі інші. Та вітру вже немає. Здавалося, що й дощ навіть не крапав. Що то було? Ілюзія? Моя уява? Що!?

Я підвівся на ноги та почав оглядатись, але не бачив нічого незвичайного. Все стихло та стало, як вперше. І голосу не чутно. Я знову схиляв на своє божевілля. Певно, дарма я погодився на цей спір та й не знаю, де друг. Хіба він потонув? Я вже нічого не розумів. Наче хтось грався зі мною. Робив усе, щоб я став божеволіти. 

Я відчув на своїй руці чийсь дотик і відсахнувся. Подивився на жіночу постать, яка повстала переді мною повністю оголена. Вона була прекрасна. Я дивився в її обличчя та не міг відвести погляду. Чорні очі, пухкі губи, а волосся так взагалі незрозумілого відтінку. Не буду нічого говорити про її тіло, бо воно було дуже таки привабливим. Дівчина дійсно була красивою. Ні! Вона була прекрасною. 

— Хто ти? — захоплено запитав у красивої дівчини.

— Твоя смерть...