Глава 2 — Чарус

Глава 2 — Чарус 

Ми увійшли всередину лісу, де було чутно завивання вітру та шелест листя, гілок, які так і норовили схилитись додолу. Ми з моїм другом заходили все глибше й глибше. Навіть вітер потроху стихав та наставала нестерпна тиша, яка лякала більше, ніж гучний вий вітру та вовків. Невідомість лякала ще більше, я наче відчував присмак тиші на язиці. Наче боявся навіть чути гучне гепання свого серця, яке зараз так і вилітало з грудей. 

— Тоха! Ти чого затих? — ледь чутно запитав мій друг, а я почав сіпатись, бо його слова розійшлись гучним гулом по лісу. Так і хотілося закрити йому рота, аби не порушував і без того нестерпну тишу. Хтозна, що мешкає у цьому лісі вночі.

— Тихо... — Прошипів я. — Ще вовків накличеш. 

— Та які вовки! —  вигукнув той, а я вдарив його рукою по потилиці.

— Я ж попросив бути тихіше, — пошепки сварився з цим негідником.

— Та чого ти так боїшся? — не вгамовувався той, а я почав пінитись та злитись. 

Той Павлін зовсім навіть не Павлін, а якийсь безстрашний, як виявилось, і нічого не боїться. 

— Зам'яли, —  мовив спокійніше та пішов углиб чагарників та хвойного лісу. Доводилось, звісно, перечіпатись та падати, але обійшлось без травм і переломів. 

Хвойний ліс дивував нічними пахощами свіжості та ароматичності. Неймовірний запах, який врізався в ніс. 

Я підійшов до Кедру та взяв до рук гілку. Відчув солодкий, пряний, деревний зі свіжим відтінком камфори, запаморочливий запах. Навіть прикрив від насолоди очі, аж поки мій недоумкуватий друг знову не почав набридати.

— Що ти там робиш? — мовив запитання десь у мене за спиною, чим перебив мою насолоду. 

— Ти можеш хоча б трохи помовчати? — дратувався я. Відійшов від дерева та попрямував далі. 

— А що я такого запитав? — дивувався той, а я наче його не слухав, мов заворожений, ішов далі та вдихав пахощі лісу. 

Не довго нам довелось іти далі. Повіяло холодом, я почув цвірінькання коників, квакання жаб. Неначе щось закликало мене йти вірним шляхом, манило мене та зачаровувало. Павлін теж почав мовчати та уважно йшов стежиною за звуками, які долинали неподалік. 

Коли я відхилив тяжку гілку з багатьма листям, яка закривала нам шлях йти далі, то був шокований, адже побачив за нею...

Диво! 

Місяць освітлював Чарус так, неначе сяйво світла виблискувало на поверхні мідним світилом та вкривало землю своєю чарівністю. Разом зі світлячками, які освітлювали усе разом з місяцем, мов маленькі ліхтарики. 

Я пройшов далі та став на невеличкій галявині, де, на мою думку, було досить холодно. Цей холод віяв з болота, як і його запах пахощів трав та моху. Я ніколи б не подумав, що болото може так приємно пахнути різноманітністю. 

Я роздивлявся все навколо, мов заворожений, навіть підійшов ближче до води, що вкривалась поверхнею трав, по яким можна було навіть ходити. Я дивувався, бо все було так, як описано в книгах. Неначе картинку перенесли в реальність. 

«Хіба таке можливо?» — запитував я сам себе.

Перевів погляд на друга, який теж, як і я, розглядав усе з захопленням. Я посміхнувся та присів біля болота, опустивши туди руку. Набрав в долоні води, яка здалася мені прозорою.  

«Як таке можливо?» — знову дивувався я.

Не може бути на болоті така чиста та прозора вода, яка тікала крізь мої пальці. Це якесь божевілля, а може ілюзія? 

Я так замислився, що не помічав навкруги нічого. Повернув голову та не побачив свого друга. Я злякався і почав його шукати, але він не озивався. 

«Може, втік?» — подумки заспокоював себе.

— Павліне... Агов! — Кликав його, а у відповідь я чув лише тишу, аж поки не почув, як щось булькнуло. Я повернув голову та побачив у болоті бульбашки. 

— Твою ж...