Глава 1 - Спір

Глава 1 - Спір

— Тоха! Ну чого ти ламаєшся? — скоріше кричав до мене друг, аніж говорив. Я лише здивовано на нього поглядав. Ніколи не розумів його завзятості у міфологічному захопленні. Цей негідник постійно підбивав мене на всілякі дурниці, від яких потім була купа проблем. І ось зараз. Він знову штовхає мене на незвідані проблеми. Божевільний!

Нещодавно ми знайшли інформацію в інтернеті про прекрасну болотяну діву, яка живе на болоті у вирах чи трясовині. Вважалося, що ходить вона зазвичай оголеною, а тіло у неї майже прозоре, повітряне і ніби світиться, сяє. Єдине, що псує Болотницю, це тільки ноги, тому що вони у неї гусячі, з перетинками. Я, звісно ж, не вірив у цю маячню, тому одразу мовив свою думку. Але мій недоумкуватий друг вирішив зі мною посперечатись та взяти на понт. Ну, хіба я міг відмовитись? Та, звісно ж, ні! Але йти до страшного Чарусу навіть я боявся.

Чарус це – місце на болоті, де на поверхні трясовини лежить килим болотяних трав, яка виглядає, як дивовижна полянка, що обіцяє подорожньому довгоочікуваний відпочинок. Але безпечно пересуватися нею можуть тільки кулики та інші маленькі болотяні птахи, а людина або звір своєю тяжкістю прорве тонкий трав’яний килим, і болото миттєво засмокче його. Саме у таких місцях живе Болотниця.

— Павлін! Та я ж погодився уже. Чому знову чіпляєшся? — дратувався я. 

Павлін – так прозвали ми свого непутящого друга, а насправді його звати Павлік. Хоча, що одне, що інше, не дуже відрізняється. Та... до чого це я? Трішки відволікся. 

— От і добре. Сьогодні опівночі на старому кладовищі біля лісу, — повідомив він мені не дуже радісну новину. 

Ми ж посперечались на свої машини. Хто злякається перший та втече, того й машина. Хоча навіщо мені ще одна, але втрачати свою не дуже хотілося, тому я все ж зараз іду по цьому моторошному кладовищу з завмиранням серця. Хто сказав, що чоловіки не мають нічого боятися? Що вони сильні та сміливі? Та я б зараз з тією людиною посперечався, бо темрява, старе кладовище та завивання вітру дуже таки лякало, страшило і я боявся. Ще і як боявся. Бо невідомість лякала та притягувала водночас. 

— Душу... — прошепотіло щось неподалік. 

Я аж застиг на місці та почав тремтіти. Господи... двадцять два роки хлопцю, а він тремтить на кладовищі. Хто б мені сказав про те, що я буду так боятися, то не повірив би та розсміявся в обличчя. Але ж страшно. Справді. 

— Душу віддавай, — знову шепіт та гучне завивання вітру зі свистом додали мені жаху. Очі округлив та почав в різні боки головою крутити. 

— Хто тут? — слова ледь злетіли з моїх губ, адже від страху вони оніміли. 

— Душу... — знову цей шепіт, від якого холоне кров. 

Я навіть не міг поворухнутись. Місяць освітлював кладовище своїм неяскраво біло-блідим сяйвом, що попадало й на мене та на кілька пам'ятників, від яких так і хотілося бігти подалі. Тікати, не обертаючись. Моторошно... Яка людина при здоровому глузді попхається вночі на кладовище? Та ніяка. Зуб даю, що ніхто б не наважився. Це ми лише такі безсмертні герої, які вирішили погратися з долею. 

Я почув чиїсь смішки та прислухався до правого боку. Почув знайомий сміх. Відійшов від заціпеніння, пішов у бік того смертного та побачив, що він саме сидів спиною до мене, прикриваючи свій рот, аби голосно не сміятись. Я тихенько підійшов ближче та заволав так, що той підскочив та кинувся тікати, а я склався удвоє від сміху. Ледь не качався по землі. Навіть сльози пішли й страх відступив.

Павлін почув мій гучний сміх та зупинився. Повернув голову та злим поглядом просканував мене. Підійшов і вдарив мене кулаком в плече. Я знову розсміявся та поглянув на те безневинне дитя. 

 — Не треба було мене лякати, то не злякався б сам, — знову розсміявся, але сміх мій був не довгим, знову завивання вітру та навіть вовчий вий змусили замовкнути й зціпити губи. Ще вовків нам тут бракувало. Ну хіба не можна було вдома посидіти? Обов'язково потрібно закладатися на машину і йти, Бог знає куди. 

— Ходімо, — як ні в чому не бувало, мовив той та пішов до лісу, тримаючи ліхтар в руках. 

Я тяжко зітхнув та пішов за ним. Назад дороги немає. Тепер тільки вперед, по довгому та темному лісі до чогось невідомого та таємничого. А невідоме нам таки забезпечене. Ми ж шукаємо незвідану красуню з гусячими лапами. Ну хіба такі бувають на болоті?  Сумніваюся. Але ж іду за другом. І хай ми тремтимо від страху, та все ще хочемо знайти ту, яку описує інтернет — Болотницю з красивою вродою.