Біологія людських душ

Біологія людських душ

повість

1

Сонячні ранки приносять нам приємне відчуття, а прохолодні вечори – загадковий спокій. Спекотне літо дає нам впевненість, що зима буде справді холодною, зі снігом і морозними ранками. Але життя не так легко підкоряється плануванню. Як тільки ми вдихаємо перший ковток повітря, спробуємо цей чудодійний наркотик – кисень, ми потрапляємо в гру без закономірностей. Вся система, яку придумали собі люди ламається. Сім’я, друзі, колеги – все це лише прикриття. Усмішки, розваги, наївні жарти – все це маска. Лише індивідуальність має розглядатися як ядро єдиної системи, у якій іншим одиницям немає місця.

2

• Я спав з нею, – Сергій байдуже кинув ці слова, наче купував хліб, а не вибачався. Його обличчя не здригнулося. Він, як кам’яна статуя, стояв перед нею і лише очі говорили про те, що він живий.
• Зрозуміло, – виплеснула вона.

Олена зачинила двері його квартири. За непрозорим склом виднілися його обриси. Він так і стояв, за дверима, у синьому байковому халаті.

Урок починався о 8:20. Час ще був, Олена цілком встигала, але її хода однаково здавалася поспішною. Вона майже втікала. Від тої миті, від тих слів, від його позбавленого міміки обличчя.

Урок був важким. Діти галасували. І де тільки вони брали стільки енергії із самого ранку? Можна було вилаятися на них, щоб стало легше. Але навіщо? Хіба вона не знала, що так буде? Хіба вона вже не чула цих слів? Руки тремтіли, але вона намагалася триматися. Її очі залишалися сухими – порція сліз, яка призначалася для нього, була давно вичерпана.

Після уроку зайшла в учительську. Байдуже жбурнула журнал шостого «Г» на стіл, що призначався для журналів. Побачивши, що присутня тільки її подруга, вчитель англійської та німецької мов, промовила, наче винесла вирок:

• Наливай!
• Із самісінького ранку? – Надя здивовано відклала ручку вбік, – Що Несторович бешкетував? – усміхнулася вона, дістаючи півлітрову пляшку з-під солодкої газованої води з назвою «Дюшес». Це був їхній, старанно замаскований, запас коньяку «Борисфен», який вони доливали до кави між важкими уроками.
• Та ні, Несторович тут ні до чого. Лозинський, – вона зробила великий ковток із пляшки, і швидко запивши солодкою розчинною кавою, продовжила, – він спав із нею.
• А що ти хотіла? І не дивуйся, він повертався до неї вже не раз. Не розумію, чому ти не забудеш його, – як тільки вона сховала пляшку в шухляду, в учительську поважно зайшла завуч, Світлана Маркіянівна.

Вона кинула на Олену з Надією невдоволений погляд. Підійшла до їхніх парт, які розташовувалися біля вікна зліва, у кутку учительської й були зсунуті одна до одної так, що виходив суцільний квадратний стіл. Світлана Маркіянівна, зупинившись, дивилася кілька секунд на них. Її ніздрі поспіхом вдихали повітря. «Мабуть, молекули коньяку вже встигли подразнити її чутливі носові рецептори», – незадоволено подумала Олена.

• Що ви тут за посиденьки влаштували, – нарешті буркнула вона, – кавусі розпиваєте?! А методичні конспекти ваші просто неприпустимі! – вона жбурнула на стіл пожовклу, засмалену папку, яка, скоріш за все, колись була білою. На ній вигорілими буквами було написано: «Бухгалтерский учёт».

«Де вона її тільки взяла?» – здивувалася Олена.

• Я вимагаю, щоб ви переглянули їх і виправили, – Світлана Маркіянівна кілька раз тицьнула немолодим, переперезаним золотим кільцем, вказівним пальцем по папці, – особливо ви, Олено Юріївно!

Вона зробила якийсь незрозумілий для них реверанс і з піднятим догори підборіддям вийшла з учительської.

Надя по-дитячому висолопила язика й знову занурила руку в шухляду, щоб найти там благодійний бальзам для серця і нервів.

• Ти ж розумієш, він завжди був моїм, – продовжувала Олена, – він був моїм…
• Йди додому, у тебе вже ж немає уроків. Спробуй цього разу подумати про себе, – лагідно відповіла подруга.

У трамваї Олена стискала в кишені пальта ключ від Сергієвої квартири. Недовго думаючи, вона не зійшла на своїй зупинці, а пересіла на автобус, що їхав на його вулицю. Її руки тремтіли, вона невпевнено вставила ключ у замок і прокрутила його.

Сергій сидів у кріслі перед комп’ютером у масивних навушниках, і тарабанив пальцями по столі, відтворюючи музику, що заполонила його вушні раковини.

Олена спостерігала за ним, якийсь час стояла в зеленому пальто, біля привідкритих дверей, тримаючись за клямку. Здавалось лише за хвилину почалась осінь, і їй не хотілось йому говорити про те, що вона більше не прийде. Він не обернувся в її сторону, не подарував їй останню усмішку на прощання. Звичайно, у його житті її вже не було давно. Вона мовчки залишила ключ у його поштовій скриньці.

Дорогою додому Олена відчула порожнечу, вона з’являється, коли тобі двадцять п’ять, а в житті в тебе немає нічого. Вона згадувала, як колись, коли їй було шістнадцять, вона думала, що до цього часу в неї буде все – робота, яка приноситиме їй задоволення, кохання, яке зігріватиме її осінніми вечорами, свіжонадруковані книги із п’янким запахом і її іменем на титульній сторінці. Але отримала лише роботу вчителя української мови та літератури в середній школі, Сергія, який її не кохав, і порожні слова, старанно покладені на механізовані сторінки Майкрософт Ворд.